11 Марі

У будинку стає дивно тихо, коли Девіда немає.

Я вже починаю звикати до його присутності — до міцних кроків у коридорі, до низького, рівного голосу, що долинає з кабінету, і навіть до того, як він закриває двері: трохи повільніше й акуратніше, ніж це роблять інші. Сьогодні зранку він поїхав у справах, залишивши лише коротке: «Повернуся пізніше».

Я залишилася наодинці з кавою, занадто великим столом і думками, які в цій стерильній тиші стають дедалі голоснішими.

Телефон задзвонив несподівано, розрізавши спокій різким звуком. — Тітко Марі, ти дуже зайнята? — голос Артура завжди звучить так, ніби він або щось накоїв, або збирається це зробити в найближчі п'ять хвилин.

Я мимоволі всміхнулася. — Залежить від контексту. Ти вже щось розбив чи тільки розробляєш план диверсії? — Дуже смішно, — буркнув він у трубку. — Я серйозно, Марі.

Я відставила чашку й сіла зручніше. — Що сталося?

Пауза. Коротка, але дуже промовиста. — Можна я приїду до тебе? Пожити.

От і все. Артуру шістнадцять. Він розумний, пекельно впертий і перебуває в стані перманентної війни з батьками. Вони вимагають «дисципліни й статусу», він хоче просто «дихати». Результат — затяжні бої, грюкання дверима і фрази, які потім роками не забуваються.

— Що цього разу, Артуре? — запитала я м’яко. — Вони хочуть запроторити мене в літній табір. Якийсь закритий об'єкт для «перевиховання еліти». Я туди не поїду. Крапка. — І ти вирішив просто втекти? — Я вирішив змінити локацію на більш приязну.

Я не стримала сміху. — Це звучить як формулювання дуже дорослої людини. — То як, можна?

Я подивилася на широкі сходи, на порожню вітальню. На цей величезний будинок, який поки що нагадував мені дорогий готель, а не справжній дім. — Ти ж знаєш, що я зараз... — я на мить запнулася, підбираючи слово, — у досить нестандартній ситуації? — Знаю, — швидко перебив він. — Я бачив новини. Усі вже перемивають вам кістки.

Звісно. Хто б сумнівався. — І? Тебе це не бентежить? — Мені байдуже, — відповів він просто, і в його голосі почулася дитяча відданість. — Ти ж не змінилася від того, що змінила прізвище.

Горло раптом перетиснуло. — Ти впевнений, що хочеш жити в домі Ріда? — Якщо це означає жити з тобою — так.

Я заплющила очі, відчуваючи, як усередині щось потеплішало. — Коли ти плануєш бути? — Взагалі-то, я вже на вокзалі. — Артур! — Ну а що? Я оптиміст, Марі.

Я важко видихнула, але на душі стало значно світліше. — Добре. Приїжджай. Напиши, коли будеш під'їжджати до воріт. — Ти найкраща! — крикнув він і відключився.

Я кілька секунд розгублено дивилася на екран телефону. Підліток із валізою та юнацьким максималізмом — це явно не те, що входило в мій план «тихого фіктивного шлюбу». Особливо враховуючи, що Девід звик до абсолютного порядку й тиші.

Я підійшла до дзеркала в холі й поправила волосся. — Ну що, — сказала я своєму відображенню, — готуйся до чергового сюрпризу. Рука майже автоматично лягла на живіт. — У нас буде гість, маленький.

Чомусь мені здалося, що з приїздом Артура цей холодний дім нарешті почне звучати по-справжньому живим.

Після розмови в будинку ніби зняли невидиму напругу. Навіть повітря почало рухатися швидше — підлітки мають магічну здатність створювати хаос ще до своєї фізичної появи. Я пішла на кухню, поставила чайник і машинально ввімкнула телевізор — просто щоб заповнити простір звуками.

Новини йшли фоном: якісь цифри з біржі, черговий скандал у мерії. Я не слухала, поки не пролунало знайоме прізвище.

— ...молодший син родини Рідів, Джек Рід, схоже, не збирається довго сумувати після скасування заручин...

Я заціпеніла, стиснувши ручку чайника. На екрані з’явилося фото. Джек у бездоганному смокінгу, а поруч із ним — сліпуча блондинка з ідеальними рисами обличчя. Я впізнала її. Вона обличчя відомого бренду парфумів і, здається, має вбудовану функцію «ніколи не кліпати».

— ...за інформацією наших джерел, пара готується офіційно оголосити про заручини вже найближчими днями...

Я дивилася на її бездоганну посмішку. На його руку, що по-господарськи лежала на її талії. На вираз його обличчя — той самий «переможний» вираз, який він тренував зі мною роками.

Минуло скільки? П'ять днів? Оперативність завжди була його козирем.

На екрані миготіло наше старе фото — я в білій сукні поруч із ним. Ведуча бадьоро додала: — ...після гучного розриву з попередньою нареченою...

«Попередньою».

Я взяла пульт і одним натисканням вимкнула звук. Картинка залишилася німою. Безглуздою. Пластиковою. Цікаво, чи знає ця дівчина про його вазектомію? Чи він знову вирішив, що їй «не обов’язково це знати»?

Дивно, але мене не прошило болем. Швидше — накрило усвідомленням того, що для Джека люди — це просто змінні файли в системі. Видалив один, завантажив інший. Новий сюжет, чистий аркуш, та сама ілюзія ідеальності.

Я торкнулася своєї нової обручки. — Вітаю, — прошепотіла я порожньому екрану. — Ти майстер ілюзій, Джеку.

Телефон у руці завібрував — повідомлення від Артура: «Буду за сорок хвилин. Ти ще не передумала?»

Я всміхнулася. — Ні. І не сподівайся.

Я вимкнула телевізор остаточно. Дивно, але замість сліз я відчула холодну, розсудливу рішучість. Мені більше не хотілося страждати. Мені хотілося виграти цю гру за власними правилами.

Я піднялася сходами, щоб підготувати кімнату для Артура. У цьому домі скоро стане дуже галасно. І це мені подобалося.