Дружина без майбутнього

12 Марі

У будинку дивно тихо, коли Девіда немає.

Я вже починаю звикати до його присутності — до кроків у коридорі, до рівного голосу з кабінету, до того, як він закриває двері трохи повільніше, ніж інші люди. Сьогодні зранку він поїхав у справах, залишивши коротке: «Повернуся пізніше».

Я залишилася сама з кавою, великим столом і думками, які стають голоснішими в тиші.

Телефон дзвонить несподівано.

— Тітко Марі, ти зайнята? — голос Артура завжди звучить так, ніби він або щойно когось розізлив, або зараз це зробить.

Я всміхаюся.

— Залежить. Ти вже щось розбив чи тільки плануєш?

— Дуже смішно, — бурмоче він. — Я серйозно.

Я сідаю зручніше.

— Що сталося?

Пауза. Коротка, але достатня.

— Можна я приїду до тебе?

От і все.

Артуру шістнадцять. Він розумний, впертий і постійно воює зі своїми батьками. Вони хочуть «дисципліни», він хоче «повітря». У результаті — грюкання дверима і фрази, які не забуваються.

— Що цього разу? — питаю м’яко.

— Вони хочуть відправити мене в літній табір. Типу «перевиховання». Я не поїду.

— І ти вирішив утекти?

— Я вирішив змінити локацію.

Я сміюся.

— Це звучить як план дорослої людини.

— То можна?

Я дивлюся на сходи, на порожню вітальню. На будинок, який поки що більше нагадує готель, ніж дім.

— Ти знаєш, що я… — я запинаюсь на секунду, — зараз трохи в нестандартній ситуації?

— Знаю, — швидко каже він. — Я бачив новини. Всі вже обговорюють.

Звісно.

— І?

— І мені байдуже, — каже він просто. — Ти ж не змінилася.

Горло трохи стискається.

— Ти впевнений, що хочеш жити в домі Ріда?

— Якщо це означає жити з тобою — так.

Я заплющую очі на секунду.

— Коли ти приїдеш?

— Сьогодні. Я вже на вокзалі.

— Артур!

— Що? Я оптиміст.

Я видихаю, але всередині стає тепліше.

— Добре. Приїжджай. Напиши, коли будеш біля воріт.

— Ти найкраща, — каже він швидко і відключається.

Я кілька секунд дивлюся на телефон.

Підліток із валізою — це не те, що зазвичай входить у план фіктивного шлюбу. Особливо коли твій новий чоловік звик до тиші й порядку.

Я підходжу до дзеркала в холі.

— Ну що, — кажу своєму відображенню, — ще один сюрприз.

Рука лягає на живіт майже автоматично.

— У нас буде гість.

І чомусь мені здається, що цей дім почне звучати живіше.

Після розмови з Артуром у будинку стає трохи менш порожньо. Навіть повітря ніби рухається швидше — підлітки мають дивовижну здатність приносити з собою хаос ще до фактичної появи.

Я йду на кухню, ставлю чайник і машинально вмикаю телевізор. Просто щоб не слухати тишу.

Новини крутяться фоном: біржа, якийсь скандал, чергова благодійна вечеря. Я не дивлюся — поки не чую знайоме прізвище.

— …молодший син родини Рідів, Джек Рід, уже не сумує після скасованих заручин…

Я завмираю.

На екрані — фото. Джек у бездоганному костюмі, поруч із ним — висока блондинка з обкладинки журналу. Я впізнаю її. Вона з’являється в рекламі парфумів і, здається, ніколи не моргає.

— …за інформацією наших джерел, пара готується оголосити про заручини найближчими днями…

Я дивлюся на її ідеально вигнуту посмішку. На його руку на її талії. На вираз обличчя — той самий, який він демонстрував зі мною на публіці. Спокійний. Переконливий. Переможний.

Найближчими днями.

Минуло скільки? Чотири? П’ять?

Я хмикаю.
Оперативність — його найсильніша риса.

На екрані з’являється архівне фото — я в білій сукні на одному з благодійних заходів поруч із ним. Картинка миготить, і ведуча додає:

— …після гучного розриву з попередньою нареченою…

Попередньою.

Я беру пульт і вимикаю звук. Картинка залишається. Німа. Безглузда.

Цікаво, чи вона знає про вазектомію.

Цікаво, чи їй він теж не скаже.

Мене не перекошує від болю. Ні. Швидше — від дивного усвідомлення, що для нього це просто наступний крок. Новий сюжет. Чистий аркуш.

Я торкаюся обручки на пальці.

— Вітаю, — шепочу в екран. — Ти швидко вчишся замінювати.