10 Девід

Я не планував цей вечір як театральну постановку.

Мій план був простим і сухим, як хороший коньяк: приїхати, спокійно викласти факти перед батьками, витримати кілька фірмових «рідівських» пауз і повернутися додому до того, як атмосфера стане занадто розрідженою.

Але Джек ніколи не вмів заходити в кімнату тихо. У нього талант перетворювати повітря на порох.

Він не пішов. Не вилетів із їдальні, грюкнувши дверима, як я того очікував. Навпаки — він залишився. Повільно сів на своє звичне місце, розправив серветку й узяв ніж. Так, ніби нічого не сталося.

І це було значно гірше за істерику.

— Продовжимо? — запитав він занадто рівним, майже механічним голосом.

Мати ледь помітним жестом наказала подавати другу страву. Срібло неголосно дзенькнуло об порцеляну. Ніхто за столом не наважувався підняти очей.

Марі сиділа поруч зі мною, наче витесана з мармуру: спина ідеально рівна, пальці нерухомо складені на колінах. Я відчував її напругу всією шкірою — вона не тремтіла, не збиралася плакати. Вона була зібрана до тієї межі, за якою починається крихкість.

Я поклав руку на спинку її стільця. Не демонстративно, не для того, щоб щось довести батькам. Просто щоб вона відчувала опору.

— Ти поспішив, брате, — промовив Джек, нарізаючи м’ясо з маніакальною акуратністю. — Дуже сильно поспішив.

— Я звик приймати рішення самостійно, — відповів я спокійно.

— О, я в цьому й не сумнівався, — він ледь помітно усміхнувся, не піднімаючи голови. — Ти завжди був імпульсивним. Особливо, коли справа стосувалася жінок із «історією».

Елеонора напружилася, її пальці стиснули ніжку келиха. — Джеку, — попередила вона.

— А що? Я лише констатую очевидний факт.

Його погляд гострим лезом ковзнув по Марі й повернувся до мене.

— Ти ще пам’ятаєш Лору? — додав він, ніби згадав про погоду.

Я відчув, як пальці на моїй вилці стиснулися самі собою. — Не вплутуй її сюди. Це не має відношення до справи.

— Чому ж? — він здивовано підняв брови. — Вона ж була «коханням твого життя». А закінчилося все реабілітаційним центром і дитиною, яка навіть не була твоєю кров’ю.

Тиша в кімнаті стала гострою, як скальпель.

Марі повільно повернула голову до мене. У її погляді я прочитав запитання — не осуд, не відразу, а просто спробу усвідомити новий шматок мого минулого, який щойно вивалили на стіл разом із гарніром.

— Рут — не та тема, яку я збираюся обговорювати за цією вечерею, — відрізав я.

— Справді? — Джек стенув плечима. — Бо збоку все виглядає так, ніби ти знову ввімкнув режим «рятувальника жінок у біді». Це ж твій улюблений типаж, хіба ні?

Його слова були націлені в мене, але кожне з них отруйною стрілою впиналося в Марі.

— Будь обережнішим у висловах, — сказав я тихо.

— А що не так? — він відкинувся на спинку стільця, дивлячись на нас із викликом. — Я просто хвилююся за тебе, брате. Ти ніколи не вмів обирати «чисті» варіанти. Тебе завжди тягне до тих, кого треба лікувати, захищати, витягувати з багна. А потім ти щиро дивуєшся, чому це руйнує твоє власне життя.

Я відчув, як усередині мене щось повільно, але невідворотно закипає. Це не був просто гнів — це було щось набагато глибше й темніше.

— Я нікого не рятую, Джеку, — відповів я. — Я роблю свій вибір.

— Одружитися з вагітною колишньою нареченою власного брата — це «вибір» чи просто черговий акт протесту проти сім’ї?

Мати ледь чутно промовила: — Досить. Обом.

Але ми вже не могли зупинитися. Нас несло течією старої ворожнечі.

— Ти не маєш жодного морального права судити мої стосунки, — сказав я значно спокійніше, ніж почувався. — Ти навіть не знайшов у собі мужності просто чесно поговорити зі своєю нареченою. Ти просто викинув її, як бракований товар.

Очі Джека спалахнули недобрим вогнем.

— Я не зобов’язаний приймати чужу дитину і вдавати, що все гаразд.

— Ти навіть не спробував дізнатися правду, — парирував я.

— Мені не потрібні докази там, де все очевидно.

Я бачив, як Марі завмерла. Я відчував це майже фізично — її дихання, напругу в її плечах.

— Ти прийняв рішення за неї, — сказав я тихо.

— А ти прийняв за себе, — різко кинув він у відповідь. — Слухай, візьми собі хоч раз нормальну жінку без причепів і драм.

Я коротко й холодно посміхнувся. — Можливо, мені просто подобаються сильні особистості.

Він видав сухий смішок без жодної краплі гумору. — Сильні? Чи просто зламані вщент?

І ось тут мій спокій остаточно луснув. Я повільно, з навмисним дзвоном відклав прибори на тарілку.

— Не смій наклеювати на неї свої ярлики, — промовив я рівним, крижаним голосом. — І не смій навіть подумки порівнювати її з Лорою.

— Чому? Бо правда коле очі?

— Бо ти не маєш ані найменшого уявлення про те, що таке правда.

Запала мертва тиша. Батько, який до цього лише мовчки спостерігав за дуеллю, нарешті подав голос:

— Якщо ви обидва закінчили цей сеанс демонстрації характерів, може, ми все ж таки повернемося до їжі?

Кілька секунд ніхто не ворушився. Потім я повернувся до Марі й запитав зовсім тихо:

— Ти як? Усе гаразд?

Вона ледь помітно кивнула. Її очі були ясними й твердими. Вона не виглядала зламаною.

І в ту мить я раптом усвідомив одну просту істину: я справді не рятую її. Я просто став поруч. І це були дві принципово різні речі.

Джек мовчки продовжував їсти, але його погляд залишався важким, як свинцева хмара. Напруження нікуди не зникло — воно зависло над столом, наче ще один невидимий і вкрай неприємний гість.