11 Девід

Я не планував вечір із драматургією.

Я планував спокійно повідомити батьків, випити вина, витримати кілька холодних пауз і повернутися додому.

Але Джек ніколи не вміє заходити тихо.

Він не йде. Не грюкає дверима, як я очікував. Він залишається за столом. Сідає. Бере серветку. Наче нічого не сталося.

Це гірше.

— Продовжимо? — каже він занадто рівно.

Мати жестом наказує подати другу страву. Срібло дзенькає. Ніхто не дивиться один одному в очі.

Марі сидить поруч зі мною, спина рівна, пальці складені на колінах. Я бачу, як вона напружена — не тремтить, не плаче. Просто зібрана до межі.

Я кладу руку на спинку її стільця. Непомітно. Не для показу. Для опори.

— Ти поспішив, брате, — каже Джек, нарізаючи м’ясо з показовою акуратністю. — Дуже поспішив.

— Я приймаю рішення сам, — відповідаю спокійно.

— О, я це знаю, — він ледь усміхається. — Ти завжди був імпульсивним. Особливо коли справа доходить до жінок.

Мати напружується.

— Джеку, — попереджає вона.

— Що? Я лише констатую факт.

Його погляд ковзає до Марі, потім повертається до мене.

— Ти пам’ятаєш Лору? — додає він, ніби мимохідь.

Я стискаю виделку.

— Не вплутуй її.

— Чому? — він піднімає брови. — Вона ж була коханням твого життя. А закінчилося все реабілітацією і дитиною, яка навіть не твоя.

Тиша стає гострою.

Марі повертає голову до мене. Я бачу запитання в її очах — не осуд, просто новий шматок мого минулого.

— Рут — не тема для цієї розмови, — кажу я рівно.

— Ні? — Джек знизує плечима. — Бо виглядає так, ніби ти знову рятуєш жінку з проблемами. Це твій типаж.

Його слова спрямовані на мене, але кожне торкається Марі.

— Обережніше, — кажу тихо.

— А що? — він відкидається на спинку стільця. — Я просто хвилююся. Ти ніколи не вмів обирати. Ти прив’язуєшся до тих, кого треба лікувати, захищати, витягувати. А потім дивуєшся, що це руйнує тебе.

Я відчуваю, як у мені щось повільно піднімається. Не гнів — щось глибше.

— Я не рятую, — відповідаю. — Я приймаю рішення.

— Одружитися з вагітною колишньою нареченою брата — це рішення чи протест?

Мати тихо каже:

— Досить.

Але ми вже не слухаємо.

— Ти не маєш права говорити про мої стосунки, — кажу я спокійніше, ніж відчуваю. — Ти навіть не зміг чесно поговорити зі своєю нареченою.

Його очі блискають.

— Я не буду приймати чужу дитину.

— Ти навіть не перевірив, — відповідаю.

— Мені не потрібно.

Я бачу, як Марі завмирає. Я відчуваю це тілом — її плечі, її подих.

— Ти прийняв рішення за неї, — кажу тихо.

— А ти прийняв за себе, — різко відповідає він. — Візьми хоч раз жінку без драм.

Я усміхаюся коротко.

— Можливо, мені подобаються сильні.

Він сміється без гумору.

— Сильні? Чи зламані?

І ось тут я втрачаю спокій.

Я повільно відкладаю прибори.

— Не смій зводити її до ярлика, — кажу рівно. — І не смій порівнювати її з Лорою.

— Чому? Бо правда болить?

— Бо ти не знаєш правди.

Тиша.

Батько нарешті говорить:

— Якщо ви обидва закінчили демонструвати характер, може, ми повернемося до вечері?

Ніхто не рухається кілька секунд.

Потім я повертаюся до Марі.

— Все гаразд? — питаю тихо.

Вона киває. Її очі ясні. Не зламані.

І я раптом розумію одну просту річ: я не рятую її.

Я став поруч.

І це різні речі.

Джек мовчки продовжує їсти, але погляд його важкий. Напруження не зникає. Воно зависає над столом, як ще один гість.

І я знаю — це тільки початок.