7 Марі

Я завжди думала, що дивні пропозиції отримують тільки героїні серіалів.
Ті, що після цього драматично дивляться у вікно, а потім погоджуються, бо сценарист уже все вирішив.

У моєму випадку сценарист, здається, пішов пити каву і залишив мене саму.

— Ви пропонуєте мені фіктивний шлюб, — повторюю повільно, щоб переконатися, що слова справді прозвучали.

— Формальний, — уточнює Девід.

— Це звучить дорожче, але не менш дивно.

Він не посміхається. Він взагалі з тих людей, які навіть іронію вимовляють серйозно.

Я дивлюся на свої руки. На вчорашній манікюр, який уже починає втрачати блиск. Учора я була нареченою спадкоємця. Сьогодні — бездомна вагітна дівчина в машині його брата, який пропонує одружитися.

Життя іноді має дуже специфічне почуття гумору.

— А якщо я відмовлюся? — питаю.

— Тоді ти повернешся в мотель, — спокійно каже він. — І продовжиш шукати роботу на п’ятому місяці вагітності без адреси проживання.

Він навіть не намагається бути м’якшим.

Я зітхаю.
— Ви погано вмієте умовляти.

— Я не умовляю. Я описую обставини.

Чесно. Дратівливо чесно.

Я дивлюся у вікно. Люди йдуть на роботу, хтось сміється по телефону, світ живе звичайний ранок, ніби нічого не сталося. Мій варіант — повернутися в номер із килимом кольору втоми й чекати, поки закінчаться гроші.

— І ви не передумаєте? — питаю.

— Ні.

— І не вимагатимете… — я заминаюсь, — подружніх обов’язків?

Він повертає голову.

— Ні.

— Добре, — кажу раніше, ніж встигаю передумати. — Я згодна.

Тиша після моїх слів дивна. Наче щось велике сталося, але ніхто не знає, як на це реагувати.

— Ти впевнена? — уточнює він.

— Абсолютно ні. Але це найкращий із поганих варіантів.

Він киває й нарешті рушає з місця.

Його будинок більший, ніж квартира Джека.

Я розумію це одразу, коли ворота відкриваються безшумно, а під’їзна доріжка займає більше часу, ніж деякі мої попередні поїздки на роботу. Дерева підстрижені так ідеально, що, здається, їх переконували рости саме так.

— Ви живете один? — питаю.

— Так.

— Добре. Я поки морально не готова пояснювати вашій родині, чому переїхала від одного Ріда до іншого.

Він кидає на мене короткий погляд.

— Поясню я.

— О, чудово, — зітхаю. — Мене хоча б не виженуть із фамільного чату.

Всередині будинок виглядає… спокійно. Не показово дорогим, як у Джека, а впорядкованим. Наче тут справді живуть, а не демонструють інтер’єр.

Я знімаю взуття на килимі й одразу відчуваю втому. Тільки зараз доходить — я не спала нормально вже добу.

— Кімната для гостей нагорі, — каже Девід. — Можеш відпочити.

Я стою посеред великої вітальні з валізою і раптом усвідомлюю абсурд.

— Я щойно погодилась вийти заміж за чоловіка, з яким ніколи не ходила навіть на каву.

— Ми можемо виправити це після реєстрації, — рівно відповідає він.

Я тихо сміюся.

— Знаєте, я завжди боялась шлюбів за розрахунком.

— А зараз?

Я дивлюся на свої руки, потім на нього.

— Зараз у мене просто з’явився розрахунок.

***

Кухню я знаходжу швидше, ніж очікувала.

Мабуть, у всіх великих будинках вона в одному й тому самому місці — там, де простіше вижити. Світло м’яке, шафи підписані зсередини і все стоїть так логічно, ніби тут давно живе людина, яка не любить хаос.

Це заспокоює.

Я відкриваю холодильник і довго дивлюся на полиці. Не тому, що нічого немає — навпаки, є все. Просто вперше за останні дні я роблю щось звичайне.

Ріжу овочі. Слухаю, як ніж торкається дошки. Ставлю воду.
Рутина повільно збирає мене назад.

Я навіть не одразу помічаю кроки.

— Ти готуєш? — звучить позаду.

Я обертаюся.

І на секунду забуваю, що хотіла сказати.

Девід стоїть у дверях у домашніх штанях і простій темній футболці. Без піджака, без сорочки, без тієї бездоганної оболонки, яку я бачила роками. Волосся трохи розкуйовджене, рукави підкочені.

Жива людина.

Я бачила його десятки разів — на вечерях, зустрічах, поруч із Джеком. Завжди однаково зібраний, рівний, майже недосяжний.
Зараз він виглядає… тепліше.

І це чомусь збиває з пантелику більше, ніж його пропозиція шлюбу.

— Я знайшла продукти, — кажу, надто серйозно для супу. — І вирішила не дати нам померти з голоду в перший день спільного життя.

— Розумно, — відповідає він, підходячи ближче.

Він зупиняється поруч, дивиться в каструлю.

— Ти вмієш готувати?

— Умію виживати, — знизує плечима. — Інколи це включає їжу.

Куточок його губ ледве рухається. Мабуть, це в нього посмішка.

Ми стоїмо занадто близько, щоб це було просто випадково, і я раптом усвідомлюю, що це дивно. Я в його будинку. На його кухні. Готую вечерю. Як… дружина.

Неправильно.

Але не неприємно.

— Тобі не обов’язково це робити, — каже він.

— Мені обов’язково потрібно відчувати, що я десь живу, а не просто перечікую.

Він киває, ніби розуміє більше, ніж я сказала.

Тиша між нами вже не ріже. Вона спокійна — як у людей, яким не треба заповнювати кожну секунду словами.

Я ставлю тарілки на стіл.
— Сідай. Оціниш мої навички тимчасової дружини.

— Тимчасової? — уточнює він.

— Я люблю чіткі формулювання.

Ми сідаємо один навпроти одного. Я чекаю незручності — але її немає. Тільки дзенькіт ложки і теплий пар від супу.

— Смачно, — каже він після кількох ложок.

Я підозріло звужую очі.
— Це ввічливість чи правда?

— Факт.

Я несподівано усміхаюся.

І лише зараз помічаю, що вперше за останні дні дихаю рівно. Без грудки в горлі, без очікування удару.

Дивно, але поруч із людиною, за яку я щойно погодилась вийти заміж, мені спокійніше, ніж будь-де за останню добу.