2 Девід

Я ненавиджу лікарні, але ще більше — дитячі відділення.

Вони пахнуть не медикаментами. Вони пахнуть відсутністю дому. Мене проводять у маленьку кімнату очікування з кольоровими стінами. Намальовані тварини усміхаються занадто широко. Дитячі малюнки на магнітах. Коробка з кубиками. Я пам’ятаю, як Рут намагалася навчити мене будувати «правильний» будинок — обов’язково з червоним дахом, бо «інакше люди заблукають».

Я сідаю, не торкаючись іграшок.
Вони чужі. Їй вони теж чужі.

— Містер Рід, — жінка за стійкою говорить уже м’якше, ніж пів години тому. — Я пояснила: ви не є родичем. Ми не можемо передати дитину.

Дитину.

Вони вимовляють це слово так легко, ніби Рут — папка з документами.

— Вона знає мене, — кажу рівно. — Я забирав її з садка три роки. Я оплачував лікування, коли вона хворіла. Я…

— Ви розумієте, — починає соціальна працівниця, — її мати підписала документи на реабілітацію. Поки вона там, дитина передається під державну опіку.

Я дивлюся на двері в коридорі. За ними тихо. Надто тихо для місця, де діти.

— Вона питає про мене?

Жінка зітхає.
— Так.

Щось стискається під ребрами.

— Що саме вона каже.

— Що тато прийде після роботи.

Я заплющую очі.

Тато.

Я ніколи її так не вчив. Це сталося саме. Спочатку «дядько Девід», потім «Девід», а одного разу вона просто заснула в машині після садка, притиснувшись щокою до мого плеча, і бурмотіла крізь сон: тату, не забудь нічник.

Я тоді не виправив.

Не зміг.

Я проводжу пальцем по столу, уявляючи, як Рут сидить тут вчора. Вона не плаче при чужих — тільки стискає край светра. Вона взагалі намагається бути «зручною» дитиною. Такою, яку не повернуть назад.

Цьому її навчила Лора.

Я замовкаю. Усе це нічого не означає юридично.

Жінка зітхає.
— Її мати підписала тимчасову відмову від опіки. Далі — система.

Система.
Гарне слово для того, щоб не казати «чужі люди».

Я дивлюся на двері за її спиною. Там, у кімнаті з кольоровими стінами, сидить дівчинка, яка щоранку перевіряє, чи я прийшов.

Сьогодні я прийшов — і не можу забрати її.

Пальці самі стискаються в кулак.

— Я оформлю опікунство.

— Це займе час.

— Скільки.

— Місяці.

Місяці.

Рут боїться темряви. Вона вмикає нічник навіть удень, коли засмучена.

Я киваю, бо якщо скажу ще щось — зірвуся.

— Добре.

Я розвертаюся, але перед дверима зупиняюся.
Не можна заходити. Так буде гірше.

Я йду.

***

Я познайомився з Лорою в клініці. Іронія. Вона прийшла з переломом зап’ястка після падіння зі сходів, а я — на консультацію після чергових аналізів, які нічого не змінюють.

Вона сміялася занадто голосно для лікарні.
Я — занадто мовчав для побачення.

Ми якось врівноважували одне одного.

Вона любила життя. Надмірно. Я — структуру. До одержимості. Спочатку це виглядало як ідеальний баланс: вона витягала мене у світ, я давав їй опору.

А потім з’ясувалося, що деякі люди не можуть зупинитися.

Спочатку були таблетки «від тривоги».
Потім — «щоб заснути».
Потім — просто тому що без них світ надто гучний.

Я оплачував клініки, лікарів, психологів. Вона плакала, клялася, що це востаннє, готувала вечерю й обіймала мене з такою щирістю, що хотілося вірити.

Я вірив.

До тих пір, поки Рут не відкрила мені двері одного вечора.

Їй було два з половиною. Волосся скуйовджене, піжама навиворіт.

— Мама спить на підлозі, — сказала вона дуже серйозно.

Лора не спала.

Того дня щось закінчилося.

Мій шлюб — офіційно пізніше.
Почуття — тоді.

***

Джек уже в кабінеті, коли я заходжу без стуку. Він піднімає погляд від ноутбука, невдоволений.

— Ти виглядаєш так, ніби програв суд.

Я наливаю віскі, навіть не питаючи.
— Рут відправляють у дитбудинок.

Він завмирає на секунду, але лише на секунду.
— Очікувано.

Я дивлюся на нього.

— Їй п’ять років, Джеку.

— І що ти пропонуєш? — спокійно каже він. — Ти їй ніхто.

Скло в моїй руці тихо скрипить.

— Я зроблю опіку.

— Не зробиш.

— Зроблю.

Він відкидається в кріслі, дивлячись уважніше.
— Через почуття ти починаєш робити дурниці.

— Через відсутність почуттів ти перестав бути людиною.

Тиша між нами напружується, як струна.

І раптом він усміхається — різко, без гумору.

— До речі про дурниці. Твоя майбутня невістка теж відзначилась.

Я повільно ставлю склянку.

— Що.

— Марі вагітна.

Серце б’є один раз сильніше.
— І?

— Не від мене, — спокійно каже він. — Весілля скасоване. Виявилась звичайною шльондрою.

Кімната стає тихою.

— Повтори, — кажу я.

— Вона принесла тест і чекала, що я повірю. При тому що ти знаєш наш діагноз.

Я знаю.

Занадто добре знаю.

— Ти впевнений?

Він дивиться прямо.
— Це фізіологічно неможливо, Девіде.

Я мовчу.

Десь у голові з’являється дуже проста думка.
Неприємна. Вперта.

Якщо неможливо…
то або вона бреше.

Або ми — ні.

Я повільно вдихаю.

— І що ти зробив?

— Вигнав її, — байдуже відповідає він. — Нехай шукає справжнього батька.

Я дивлюся на брата — і не впевнений, що він правий.