Я дивлюся на дві смужки так довго, що очі починають пекти. Вони не зникають. Не бліднуть. Не перетворюються на одну, як я таємно перевіряю вже втретє, підставляючи тест під інше світло.
Дві.
Я притискаю долоню до губ, щоб не засміятися вголос.
Серце калатає так сильно, ніби мене ось-ось викриють у чомусь забороненому.
Дитина.
Слово звучить у голові тихо, обережно, як перший крок по льоду. І одразу розливається теплом. Усередині стає так дивно… ніби в мені з’явилася ще одна кімната, і в ній вже хтось є.
— Привіт… — шепочу, торкаючись живота.
Я не знаю, чому роблю це, адже там ще нічого не відчутно. Але посмішка сама піднімається до щік.
Джек буде радий.
Можливо, спочатку здивується — він завжди планує наперед — але потім усміхнеться своєю стриманою усмішкою. Покладе руку мені на спину, як робить на прийомах. Скаже, що тепер потрібно бережніше ставитися до себе.
І вперше обійме не формально.
Мені раптом хочеться, щоб він обійняв мене по-справжньому.
Я обережно загортаю тест у серветку, ніби це щось крихке, і ховаю в коробочку з-під сережок. Не в сумку — там він може зламатися.
Я смішна. Це ж просто пластик.
Але для мене — ні.
Вечір.
Джек повертається пізніше, ніж обіцяв. Як завжди. Я чую, як відчиняються двері, рівні кроки у передпокої, шелест піджака.
Серце одразу починає битися швидше.
— Ти не спиш? — лунає з коридору.
— Ні, — відповідаю занадто швидко і виходжу до нього.
Він знімає запонки, не дивлячись на мене. Стомлений, зосереджений, красивий у своїй холодній акуратності. Я раптом хвилююся так, ніби зараз маю зізнатися в коханні.
— У мене новина, — кажу.
Він зітхає.
— Якщо знову про весільний декор, Марі, давай завтра.
— Ні. Це… інше.
Я простягаю коробочку. Руки трохи тремтять, тому ставлю її на стіл перед ним.
— Що це?
— Відкрий.
Він дивиться нарешті на мене — коротко, без емоцій — і відкриває.
Тиша триває секунду.
Другу.
Його пальці завмирають.
Я встигаю усміхнутися.
— Я…
Коробочка різко зачиняється.
— Ти з глузду з’їхала? — його голос стає жорстким, чужим.
Посмішка застигає на губах.
— Що?..
— Це що за вистава?
— Джеку… я вагітна.
Слова звучать ніжно, обережно. Я чекаю — шоку, радості, хоча б розгубленості.
Але він дивиться так, ніби перед ним бруд.
— Вітаю, — холодно каже він. — Тепер скажи, від кого.
Я не одразу розумію.
Мозок просто відмовляється складати сенс.
— Що?..
— Не змушуй мене повторювати, — його щелепа напружується. — Я завжди обережний. Завжди. Це неможливо.
Повітря раптом стає важким.
— Ти… думаєш…
— Я не думаю, — різко перебиває він. — Я знаю.
У мене холонуть пальці.
— Джеку, я ніколи…
— Досить, — він відсуває коробочку так, ніби вона заразить його. — Ти справді вирішила, що я прийму чужу дитину і мовчатиму?
— Вона не чужа!
Голос зривається. Я навіть не пам’ятаю, коли почала плакати.
— Я була тільки з тобою!
Він усміхається. Коротко і страшно.
— Тоді поясни, як це сталося.
Я відкриваю рот — і не знаходжу слів. Бо пояснення одне. Найпростіше. Найочевидніше.
Правда.
Але він уже її не чує.
— Весілля скасовується, — рівно каже Джек. — І раджу тобі швидко вирішити… проблему.
Його погляд ковзає на мій живіт.
Усередині щось обривається.
Я інстинктивно накриваю його долонями.
— Ні.
Він бере піджак зі спинки стільця.
Двері зачиняються тихо.
Майже ввічливо.
Тиша після нього звучить гучніше за крик.
Я повільно опускаюся на стілець, стискаючи долонями живіт, ніби можу захистити від його слів. Сльози капають на серветку з двома смужками, розмивають фарбу, але вони нікуди не зникають.
— Я з тобою, — шепочу хрипко. — Чуєш? Я з тобою.
У квартирі холодно, хоча опалення працює. І я раптом розумію: тепер нас тут двоє. І я не дозволю, щоб хтось вирішував, чи маєш ти право існувати.
Я витираю щоки й закриваю коробочку.
— Ми впораємось.
#457 в Жіночий роман
#1736 в Любовні романи
#762 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.02.2026