Глава 67. Дарій

— Синку, я підписав договір з паном Гриценко. З першого січня наступного року станція технічного обслуговування належить йому. Це вигідна угода, а мені якраз потрібні гроші. Відтепер директором буде його дружина, але ми узгодили, що ти будеш керуючим. Я давно вже не справляюсь з таким шаленим ритмом, ти і сам бачиш. За угодою твоя частка грошей буде на твоєму рахунку протягом місяця. Всі працівники залишаються, тебе вони знають і поважають. Наше ім’я та репутація збережені, ти можеш працювати далі, а мені час нарешті відпочити.

Це якийсь жарт? Нехай скаже, що все це жарт, бо мені абсолютно не весело…

Працювати на Каріну? Та це просто “мрія”! Особливо після всього, що я їй наговорив… Та байдуже, я сказав правду, яка звільняє. 

Але добиває мене не це, скоріше той факт, що батько все моє свідоме життя подавав СТО як родинний бізнес, який насправді лише його. Я не знаю, що йому сказати. Чи люблю я свою роботу? Навчився любити і працювати відповідально, бо це було для родини, для нас, в цьому був якийсь сенс. Я знав, що розриваюсь та працюю до останньої краплини поту, бо це моє. Не думаючи про задоволення, про власні бажання.

Робив, бо треба, бо так мене навчили.

Сварки, крики, бійки та страждання зараз не мають ніякого сенсу. Батя все вирішив сам, все підписав, розділив на частки. Зробив все, навіть не спитавши моєї думки, бо він старший і йому видніше.

І тому що це справа його життя, не мого.

— Добре, батьку. І як ти плануєш відпочивати?

— В Маргаритки є дім в селі, недалеко від міста. Вона каже, що мріє переїхали туди, але там чоловічої руки бракує. Там так затишно, Даре! Квартира твоя, тобі вже б і про свою родину подумати можна, а ти мене старого глядиш. Це на краще, синку. Знаю, зміни кардинальні, але я щасливий.

— Тоді я радий за тебе, батьку.

Насправді все, що я відчуваю зараз — збентеження та розчарування. Ніби я біг марафон з останніх сил, а після прибуття на фініш мені повідомляють, що його скасували.

Але.

Тато дійсно має щасливий вигляд. Треба просто порадіти за нього, так? Слухаю, як він ніжно розмовляє зі своєю дівчиною телефоном, потім з дивним виразом обличчя обіймає мене і прямує до неї. А в мене багато роботи, деякі замовники досі чекають на свої машини, тож часу драматизувати нема.

Кароліна досі не хоче зі мною нормально розмовляти. Відписує короткими фразами, коли ми ділимо між собою графік догляду за Річі. Завтра вже повертаються Квітковські, а це означає, що зміючка поїде до свого стоматолога.

 І що? Ми так і не побачимося з нею до цієї бісової мандрівки?

Звук вхідного повідомлення дає надію на те, що моя подруга таки не зовсім з глузду з’їхала зі своїм золотим хлопчиком. Але це пише батько. Сповіщає про те, що вдома сьогодні не ночуватиме. Ясно.

В тата є Маргарита. В Еміля є Орися, в Кароліни є ідеальний стоматолог, якому чомусь дуже сильно хочеться підрівняти зуби. А що є в мене? Робота, улюблена. Ага… Поки директор Каріна не почне встановлювати свої геніальні правила та допікати мені без кінця.

Щойно думаю про це, стає якось гидко на душі. 

Але сьогодні ввечері я точно не буду сам, бо в мене є сестра, до якої з завжди можу приїхати без запрошення. Сістер здивована, але рада мені, та не так сильно як Лізка, яка сповіщає про те, що в них на танцях з’явився новий хлопчина. Тож тепер в неї є партнер і ще кращий за попереднього, через якого було стільки страждань.

— А я тобі казвв, що все на краще буде? Казав?

— Так Даріку, я така щаслива!

Хоч в когось сьогодні прекрасний настрій. За чаєм та смачним пирогом з яблуками, який вміє робити лише моя сестричка, ділюся з нею останніми новинами про тата.

— Ну це ж чудово! Хіба ні? Ви з тою станцією геть зовсім подуріли, днюєте та ночуєте, наче робити більше нема чого. Я все думаю, коли вже мій братик почне думати про себе, свої мрії реалізовувати та крокувати до них. Ти звик робити щасливим всіх навколо, а твоє щастя де? Даре, прокинься, поки не занадто пізно. Станція, то батькова мрія була, не твоя. Навіть байк, на якому ти їздиш, тобі мама купила. Чи ти хочеш, як наш батечко, все життя віддати залізякам, а потім на старості літ коники викидати, щоб діти за голову хапалися?

— Ага! Тобто ти визнаєш, що також в шоці з нашого батечка з його геніальними ідеями?

— Та звісно! Але ж він дорослий мужик, може собі дозволити. Діти виросли, він сам собі господар.

— Ну не знаю, мені тепер ще більше роботи додасться. Я і так вию.

— Слухай, Даре, ти ж можеш не працювати більше на СТО. Чому я маю тобі про це казати, підказувати, як діяти, а як не діяти? Ти сам чого хочеш?

— А що ж тоді я робитиму? Стільки років віддав цій станції, мене тут знають і поважають, я це вмію. Подобається чи не подобається, тут є стабільність.

— В тебе хіба вдома голодні діти чи ще якісь зобов’язання перед кимось? Знайди собі заміну і рухайся вперед. Пробуй щось нове, розвивайся, навчайся. Як ти зібрався дізнатись, що саме тобі подобається, а що ні, якщо будеш вічно чужі вказівки виконувати? Можливо, в очах інших хлопців ти крутий, бо вільний і багато різних панянок в твоєму оточенні водиться, а чи знає хтось тебе справжнього? Чи дає хтось тобі відчуття дому, де тебе розуміють і бачать без прикрас? Де ти можеш бути слабким і безпорадним, помилятися, але все одно мати цінність в чужих очах?