Частина 2.

Наступного дня Чімін встав пізно. Останнім часом він любив спати довше на вихідних. Так дні минали швидше, а потім він повертався в робочу рутину, що добре відволікала від нестерпних думок.  

Телефон, залишений десь серед подушок, завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення.  

Те: “Давай зустрінемось сьогодні”  

Міні: “Не хочу нікуди виходити. Прийдеш?” 

Те: “Буду за годину” 

Пак не хотів підніматись з ліжка, та бажання гідно прийняти друга перевищило. Хлопець вирішив спуститись до кав’ярні біля дому, щоб узяти каву і сніданок, бо в холодильнику вже давно не було нічого гідного. Кім буде сваритись, а цього хотілось би уникнути хоча б сьогодні.  

Одягнувшись, хлопець вийшов у двір. Мороз став сильнішим, сніг так само лежав вздовж доріг. Багато дітей з батьками гралися або намагалися ліпити сніговика, та сніг був для цього непридатний. З сумом Чімін подумав, що вони схожі. Він, здавалося, теж був непридатним для цього життя. 

- Міні! - почулось позаду, коли той вже доходив до потрібного закладу. - Радий тебе бачити! Тобі вже краще?  

Чімін зупинився, збентежений цією зустріччю, та швидко натягнув звичну усмішку. 

- Не так погано як вчора, хьон. Просто втомився. А ти що тут робиш?  

- Ти впевнений? - Юнгі нахилив голову й уважно подивився на нього. - Ти виглядав… не зовсім як завжди. 

- Хіба не ти казав, що в мене все на обличчі написано? Якби я брехав ти б помітив - відповів Пак легким тоном, але всередині відчув, як слова ріжуть по живому. - Тож не хвилюйся. Так чому ти в цьому районі? Це далеко від твого дому і роботи. 

- А, Юна живе неподалік від тебе.  

- О, - краще б він не знав.  

 - Ти сьогодні зайнятий? Може пограємо? Давно ми не збирались тільки вдвох, щоб пограти в приставку.  

- Пробач, та в мене вже призначена зустріч сьогодні. Давай іншим разом?  

Юнгі засмучено опустив кутик губ і наче хотів щось сказати, та хвильку повагавшись передумав. Лише кивнув і махнув рукою: 

- Добре. Якщо що - ти знаєш, де мене знайти. Гарного тобі дня. 

Він пішов далі, залишивши Чіміна на розі вулиці. Хлопець дивився йому вслід, відчуваючи, як у грудях стискається щось важке. Очі підозріло защипали, змушуючи Пака швидко кліпати, щоб прогнати непотрібні сльози.  

Він не може зламатися зараз.  

Швидко забравши своє замовлення на виніс, яке зробив заздалегідь ще вдома, хлопець повернувся у квартиру. Він почав прибиратись, щоб зайняти голову та руки рутиною. Не можна думати. Ці думки не приведуть ні до чого доброго. 

Дзвінок в двері застав Пака у спальні, де він вже перебирав і впорядковував одяг у шафі. Він кинув светр, що тримав у руках, на ліжко і поспішив до дверей. 

На порозі очікувано стояв Техьон із пакетом у руках. 

- Я приніс тобі щось смачне, - усміхнувся він. - Знаю, що твій холодильник порожній. 

- Ти добре мене знаєш.  - вдячно посміхаючись відповів Чімін. - але сьогодні я теж підготувався.  

Вони пройшли до кухні, ведучи легку розмову і розкладаючи продукти з пакетів. Те з цікавістю заліз у паперовий пакунок з готовою їжею. 

- О, ти взяв мій улюблений сендвіч. 

- Звичайно, там ще є для тебе капучино з кокосовим сиропом. 

- Боже, що за чудовий друг у мене?  

- Почекай, я запишу це на диктофон, щоб потім дати тобі послухати власні слова.  

- Еее, ну нащо так? Гарно ж спілкувались.  

В такій легкій атмосфері, вони поснідали і Чімін нарешті відчув той спокій, якого прагнув ще з учорашнього вечора.  

Техьон наче відчуваючи, що друг згадав, щось неприємне, замовк і уважно дивився на нього. І в його очах було більше, ніж просто цікавість. 

- Міні, - його голос був м’яким, - ти сьогодні виглядаєш так, ніби носиш на плечах цілий світ. 

- Та ні, просто втома від робочого тижня, - швидко відмахнувся Пак, роблячи  останній ковток кави. 

- Не бреши мені, - голос Техьона став твердішим. - Я бачу, як ти ховаєшся за цією усмішкою. Ти ж знаєш, що зі мною можна говорити відверто. Я завжди з тобою. 

Чімін мовчав. Його пальці нервово стискали серветку. В один момент його ілюзія душевного спокою рухнула, відкриваючи руїни душі.  

Очі знову защіпало, та тепер він дозволив їм пролитись. Тепер можна. Тепер безпечно. 

- Я… я більше не можу, Те, - голос зірвався. - Я втомився від цього. Я втомився від того, що кохаю його. Що не можу сказати йому про це. Втомився від постійних думок в голові. Втомився.  

Сльози не контрольовано покотилися щокам. В хлопця почалась справжня істерика та Кім не розгубився, а одразу підсів ближче і обійняв його. Він не перебивав, не казав, що все буде добре, просто був поряд, підтримуючи.  

- Я намагаюсь сміятися, жартувати, бути тим, ким він звик мене бачити. І усе в марній надії, що він погляне глибше. І нарешті побачить, що я не клята відкрита книга. - він почав трохи задихатись та не міг зупинитись. Откровення лилось з нього і він відчував потребу виплеснути це з себе. - Але всередині мене наче залишилась одна  порожнеча. І тепер, коли він почав зустрічатися з Юною.... мені здається, що я зникаю. - закінчив Пак вже ледь тихо, наче сказавши голосніше - почує увесь світ. 

- Міні, - нарешті промовив Те, - ти маєш право на свої почуття. І маєш право бути як легким так і складним. Ти не повинен доводити комусь, що вартий любові. Ти вже вартий. 

Чімін схлипнув, але слухав уважно. 

- Якщо він не бачить тебе справжнього - це його сліпота, а не твоя провина. Ти не непридатний. Ти просто зараз болиш. Але біль не робить тебе гіршим чи не таким.  

Пак закрив обличчя руками, намагаючись прийняти і повірити в ці слова.  

- Якщо хочеш пораду від мене, то почни з малого, - обережно промовив друг. - Дозволь собі бути чесним хоча б із собою. А потім - зі мною. В тебе вже добре виходить. І одного дня ти зможеш бути чесним і з ним теж. Але не змушуй себе. Дій у власному темпі. Пам’ятай, ти - пріоритет для себе і так повинно бути завжди.