Частина 1.

Чімін запізнився на десять хвилин. 
Це вже стало його невеличкою традицією в ті п’ятничні вечори, в які вони періодично збирались з друзями. Інколи це було випадково, а в інших випадках - час для того, щоб підготуватись морально і натягнути на лице веселу посмішку. Сьогодні саме другий варіант. Пак вже знав, що очікувати від сьогоднішнього вечора, бо вчора Юнгі заздалегідь попередив, що буде не сам. 

Він стояв під дверима квартири Джина, де всі зазвичай звикли збиратись і слухав. Звідти приглушено долітали звуки та голоси, найвиразнішим був сміх. Хлопець добре його знав, ще з дитинства. Та в цей раз він був голосніший ніж зазвичай і, здавалось, веселішим.  

Чімін зробив великий вдих і подзвонив у дзвінок натягуючи посмішку.  

• Ну нарешті, - Джин відкрив двері, запрошуючи всередину, - Ми вже думали, ти знову забув. 

• Хьон, як би я міг? - Чімін зробив невинний вираз обличчя, стягуючи куртку. - Просто застряг у заторах. 

• Так, через сніг вони сьогодні шалені, - погодився старший проходячи вглиб квартири, ведучи за собою гостя. 

Як тільки вони зайшли у велику вітальню, першим, що зробив Пак - знайшов поглядом Міна. Так було завжди: погляд знаходив його без зусиль, ніби знав, куди дивитись. 

Юнгі сидів на дивані, як зазвичай, але цього разу не сам. 

• О, Міні, нарешті! - зрадів той, помітивши Чіміна, і на його обличчі з’явилась та сама посмішка, від якої Пак звик втрачати концентрацію. - Вже всі познайомились, тож приставлю тобі мою дівчину персонально. Це Кім Юна. 

Вона сиділа поруч, тримаючи руку чоловіка, наче показуючи, що той її. Дівчина була красивою, та в Пака вона викликала лише роздратування та недовіру. І хлопець не міг впевнено сказати, з чим це пов’язано. Можливо, винним був її погляд, який швидко ковзнув по Чіміну - оцінююче, з короткою затримкою, ніби вона вже щось вирішила. 

• Це Чімін, - продовжив Юнгі. - Ми з ним… 

• Друзі з дитинства, - поспішно договорила вона замість нього і усміхнулась. - Я знаю. 

Вона простягнула руку і хлопцю нічого не залишалось, як потиснути її, хоч і не дуже хотів цього робити. Чомусь, тримати посмішку стало складніше, ніж зазвичай. 

• Дуже приємно, - сказав він, відпускаючи холодну руку співрозмовниці. І це було правдою. Було неймовірно приємно нарешті відпустити цю руку.  

• Взаємно, - відповіла вона, та її дружелюбна посмішка була повною фальшивкою. Пак чудово вміє розрізняти такі. 

Вона одразу ж повертається до Міна і щось шепоче тому на вухо. Він також відповів, а потім пара разом засміялась.  

Чімін відвів погляд першим, почуваючи себе третім зайвим і проходячи до іншого дивану до Техьона, який кидав на нього стурбовані погляди, але нічого не казав.  

Вечір ішов, як ішли всі їхні п’ятничні вечори: настільні ігри, жарти, хтось сперечався через правила, хтось тягнувся до снеків. Намджун як завжди, щось перевернув, отримуючи у відповідь крики Джина, що той залишається, щоб прибирати за собою весь безлад.  

Наче всі тут не знають, що вони таємно зустрічаються і видумують такі відмазки лише для того, щоб побути вдвох. Але всі колективно роблять вигляд, що сліпі і продовжують грати.  

Чімін підтримує розмови, підхоплює сміх, вчасно жартує. Він уміє це добре. Йому завжди казали, що в нього «все на обличчі написано». І є тільки одна людина, яка зазирнула глибше і дійсно побачила справжнього Пака.  

Несподівано Юна підійшла до хлопця і з хитрим блиском в очах почала розмову:  

• Ти завжди такий веселий? - спитала вона, дивлячись прямо на нього. 

• Ніхто не може бути завжди веселим. Залежить від дня, - відповів Чімін легко. 

• А, - вона кивнула. - Просто було б цікаво побачити тебе злим. Не уявляю, як таке обличчя може виглядати у гніві.  

• О, це незабутнє видовище, - сказав Юнгі, вливаючись у розмову і обнімаючи дівчину за талію. - Коли він буде гніватись, ти неодмінно зрозумієш. В нього все на обличчі завжди написано.  

Паку не залишалось нічого як усміхнутися ще ширше, бо так було простіше. 

• Гей, солоденькі йдіть сюди, будемо грати в “я ніколи не..” - раптом гукнув всіх Хосок, рятуючи Пака від подальших тортур.  

• Ви ідіть, а мені треба до вбиральні, - кинув Пак. 

Варто було дверям за ним зачинитись, то усмішка одразу спала. Фраза кинута другом вдарила по ньому неймовірно сильно. Його маска майже зламалась.  

“У нього все на обличчі написано.” 

Колись, давно, він уже чув це. 

Тоді було людно і шумно, вони були на своїй першій студенській вечірці. Хтось пожартував, що вони чудова пара, і Юнгі, не дивлячись на нього, одразу відмахнувся: 

• У нього все на обличчі написано. З ним легко… А мені, мабуть, треба щось складніше. 

Це прозвучало між сміхом і музикою, так буденно, що ніхто не звернув уваги. Ніхто, окрім Чіміна. 

Він тоді теж усміхнувся. Навіть щось пожартував у відповідь. А пізніше, вдома, довго сидів у темряві й переконував себе, що це не має значення. Що це не про нього. Що це просто слова. 

З того дня він навчився робити посмішку ще щирішою. 

Раптовий стукіт у двері змусив хлопця повернутись в теперішнє.  

• Ей, Чіміна-а, ти в порядку? - голос Юнгі був трохи стурбованим. 

Пак, швидко піднявся з підлоги і якомога тихіше підійшов до туалету, щоб змити воду, а потім крикнути у відповідь:  

• Зараз виходжу. 

Він швидко споласкує руки у воді, щоб створити видимість і відчиняє двері. За ними стоїть стурбований Мін. 

• Тебе довго не було.