Частина 1.

Чімін запізнився на десять хвилин. 
Це вже стало його невеличкою традицією в ті п’ятничні вечори, в які вони періодично збирались з друзями. Інколи це було ненавмисно, в інших випадках - час, щоб морально підготуватися і натягнути на обличчя веселу посмішку. Сьогодні саме другий варіант. Пак вже знав, що очікувати від сьогоднішнього вечора, бо вчора Юнгі заздалегідь попередив, що буде не сам. 

Він стояв під дверима квартири Джина і слухав. Звідти приглушено долітали звуки та голоси, найвиразнішим був чоловічий сміх. Хлопець добре його знав, ще з дитинства. Та в цей раз він був голосніший, ніж зазвичай і, здавалось, веселішим.  

Чімін зробив великий вдих і подзвонив у двері, змушуючи вуста розтягнутися у привітній посмішці.  

- Ну нарешті, - Джин відкрив двері, запрошуючи всередину, - Ми вже думали, ти забув. 

- Хьон, як би я міг? - Чімін зробив невинний вираз обличчя, стягуючи куртку. - Просто застряг у заторах. 

- Так, через сніг вони сьогодні шалені, - погодився старший, проходячи вглиб квартири, ведучи за собою гостя. 

Як тільки вони зайшли у велику вітальню, першим, що зробив Пак - знайшов поглядом Юнгі. Так було завжди: очі знаходили його без зусиль, ніби знали, куди дивитися. 

Мін сидів на дивані, на своєму місці, але цього разу не сам. 

- О, Міні, нарешті! - зрадів той, помітивши Чіміна, і на його обличчі з’явилась та сама посмішка, від якої Пак звик втрачати концентрацію. - Вже всі познайомилися, тож приставлю тобі мою дівчину персонально. Це Кім Юна. 

Вона сиділа поруч, тримаючи руку чоловіка, демонстративно показуючи, що той її. Дівчина була красивою, та в Пака вона викликала лише роздратування. І хлопець не міг впевнено сказати, з чим це пов’язано. Можливо, винним був її погляд, який швидко ковзнув по Чіміну - оцінююче, з короткою затримкою, ніби вона вже щось вирішила. Принаймні, так здалося.  

- Це Чімін, - продовжив Юнгі, нічого не помітивши. - Ми з ним… 

- Друзі з дитинства, - поспішно договорила вона замість нього і усміхнулась. - Я знаю. 

Вона відірвалась від чоловіка і впевнено підійшла до хлопця, простягаючи руку. Хай би як Паку не хотілось та не залишалося нічого крім як швидко потиснути її.  

Тримати посмішку стало складніше. 

- Дуже приємно, - сказав він, розриваючи фізичний контакт. І це було правдою. Було неймовірно приємно нарешті відпустити цю холодну руку, яка асоціювалася зі шкірою змії. 

- Взаємно, - відповіла вона, та її дружелюбна посмішка була повною фальшивкою. Пак чудово вмів розрізняти такі. 

Юна одразу ж повернулася до Міна, прилипаючи і щось пошепки кажучи тому на вухо. Чоловік посміхнувся, відповів, а потім пара разом засміялася.  

Чімін, який спостерігав за цією картиною, відвів погляд, намагаючись заховати глибоко всередині біль від усвідомлення, що між ними не лишилося для нього місця. Він мовчки проходить до іншого дивана, де розлігся Техьона, який кидав на нього швидкі стурбовані погляди, але нічого не питав.  

Цей вечір не відрізнявся від сотні вечорів до цього: настільні ігри, жарти, хтось сперечався через правила, хтось тягнувся до снеків. Намджун як завжди, щось перевернув, отримуючи у відповідь крики Джина, що той залишається, щоб прибрати за собою весь безлад.  

Наче ніхто з присутніх не знають, що вони таємно зустрічаються і вигадують такі відмовки лише для того, щоб побути вдвох “не викликаючи підозр”. Але всі колективно роблять вигляд, що сліпі, підіграючи їм.  

Чімін підтримує розмови, підхоплює сміх та вчасно жартує. Він робив це добре. Йому з дитинства казали, що він як відкрита книга. Та, виходить, ніхто по-справжньому не читав її. Окрім однієї людини. 

Несподівано Юна вирішила підійти до хлопця і з ледь прихованим хитрим блиском в очах спитала:  

- Ти завжди такий веселий? - її очі уважно стежили за будь-якими змінами у міміці. 

- Ніхто не може бути завжди веселим. Залежить від дня, - відповів Чімін легко. 

- А, - вона кивнула. - Просто було б цікаво побачити тебе злим. Не уявляю, як таке обличчя може виглядати у гніві.  

- О, це незабутнє видовище, - сказав Юнгі, вливаючись у розмову і обнімаючи дівчину за талію. - Коли він буде гніватись, ти неодмінно зрозумієш. В нього все на обличчі завжди написано.  

Паку не залишалося нічого як усміхнутися ще ширше, бо так було простіше. 

- Гей, солоденькі йдіть сюди, будемо грати в “я ніколи не..” - раптом гукнув всіх Хосок, рятуючи Пака від подальших тортур.  

- Ви ідіть, а мені треба до вбиральні, - кинув Пак парі. 

Варто було дверям за ним зачинитися, як усмішка одразу спала з вуст. Фраза, кинула Юнгі, вдарила сильніше, ніж він очікував. Його маска майже зламалась.  

“У нього все на обличчі написано.” 

Колись, давно, він уже чув це. 

Тоді було людно і шумно, вони були на своїй першій студентській вечірці. Хтось пожартував, що вони чудова пара, і Юнгі, не глянувши на нього, одразу відмахнувся: 

- У нього все на обличчі написано. З ним легко… А мені, мабуть, треба щось складніше. 

Це прозвучало між сміхом і музикою, так буденно, що ніхто не звернув уваги. Ніхто, окрім Чіміна. 

Він тоді теж усміхнувся. Навіть щось пожартував у відповідь. А пізніше, вдома, довго сидів у темряві й переконував себе, що це не має значення. Що це не про нього. Що це просто слова. 

З того дня він навчився робити посмішку ще щирішою. 

Раптовий стукіт у двері змусив хлопця повернутись в теперішнє.  

- Ей, Чіміна-а, ти в порядку? - голос Юнгі був трохи стурбованим. 

Пак різко піднявся з підлоги і якомога тихіше підійшов до туалету, щоб змити воду, а потім крикнути у відповідь:  

- Зараз виходжу. 

Він швидко споліскує руки у воді, щоб виграти ще трохи часу і відчиняє двері. За ними стояв друг, ніяково переминаючись. 

- Тебе довго не було. 

- Щось мені не дуже добре. Напевно, краще сьогодні поїхати раніше.