8

     Сергій розплющив очі. Кімната вже не здавалась такою білою. Він чітко бачив предмети, в очах вже не двоїлось. На кріслі, похиливши голову і справді сиділа матір!

- Мам! – Покликав він її.

- Синку, ти прокинувся? Тобі боляче? – Ольга, яка понад усе на світі любила свого сина, відразу ж підбігла до лікарняного ліжка.

- Все гаразд, мамо! Мені вже значно краще! Як Мирослава і малюк?

- Мирослава теж була тут, але твій син плаче без неї і я відправила її додому. Це вона мені зателефонувала минулого вечора. Ми з татом відразу ж поїхали. Але дорога неблизька, і ми приїхали лише о другій годині. Тебе врятував хлопець, що живе у сусідньому під’їзді. Він якраз  повертався з тренування. Він не тільки викликав тобі швидку, але впіймав грабіжника. Він понесе заслужене покарання, потрібні лише твої свідчення. Але ж зараз це неголовне.

- Так. Шкода, що ми так і не поїхали до того будиночку.

- Не переймайся цим. Твій батько зателефонував до власника і домовився, що він почекав кілька днів.

- А гроші? Гроші лишились?

- Так. Грабіжник не встиг їх забрати.

- Як добре. Тепер є надія, що ми купимо цей будинок.

- Обов’язково! У нас із татом є ще деякі заощадження, ми як раз планували вам їх подарувати, бо ж нам і так всього вистачає. А так, може, й коли нас покличе на гостину в таке гарне місце.

- Ну, звісно, покличемо і не раз.

      Через кілька днів Сергія виписала із лікарні.  Струс мозку минув, рани загоїлись. Попереду приємна зустріч із родиною і купівля омріяного будиночку. Та неприємний похід у поліцію. Сергія мав засвідчити, що на нього напали. Хлопець із сусіднього під’їзду вже дав свідчення. Він розповів, що повертаючись із тренування, побачив як один чоловік напав на іншого і намагався забрати у нього барсетку. Помітивши його, грабіжник відпустив жертву і хотів втекти, але хлопець був сильний і натренований та наздогнав його. Потім викликав швидку та міліцію.

    Сергій неохоче зайшов у міліцейський відділок і назвав черговому своє ім’я. Йому дуже не подобалось в такій атомсфері, але він розумів, що має це зробити, аби така історія не трапилась з кимось іншим. Перед тим, як дати свідчення, Сергій мав впізнати свого нападника. Двоє поліцейських провели його в невеликий кабінет. Там було ще декілька поліцейських і той, хто на нього напав. Сергій довго і пильно вдивлявся в його очі, а потім сказав поліцейським, що хоче вийти. Так, Сергій не помилився. Недаремно в лікарні йому снилось дитинство. Його нападником – був Мишко. Сергій не вагався із рішенням, десь у глибині душі, він прийняв його заздалегідь.

     Сергій написав пояснюючу записку, що коли повертався додому, йому запаморочилось в голові. Він зрозумів, що втрачає свідомість і став кликати на допомогу. Він почув, що чоловік, який йшов позаду, запитав що трапилось. А потім він упав, а цей чоловік намагався йому допомогти. А хлопець, що повертався з тренування не так все зрозумів. Словом, у Сергія не має жодних претензій до затриманого.

     Сергій сидів на лаві біля поліцейського відділку і чекав. Знав, що Мишка мають відпустити.  Чекати довелось години зо дві. Та Сергій не жалів про втрачений час, бо йому дуже важливо було поговорити з другом дитинства. Він ще здалеку побачив, як Мишко швидко крокує по довгій алейці, вийшовши з відділку. Сергій швидко піднявся з лавки і покликав товариша. Але той не відреагував. Він ще раз крикнув і підбіг, аби наздогнати його. Тоді Мишко різко повернувся.

- Що треба? – Різко спитав він.

- Мишку, ти мене не впізнаєш? – Досить дружелюбно спитав Сергій. – Ми ж були друзями.

- Може і були. – Пробурмотів Мишко. Він зупинився, та намагався не зустрічатись поглядом із Сергієм.

- Знаєш, я не ображаюсь. Я чекав тебе, щоб поговорити.

- Немає про що говорити. Тоді я дійсно тебе не впізнав, якби впізнав, то не зачепив би…

- Та я не про це. Мишку, чому ти став на цей шлях?

- І ти ще запитуєш? Поглянь на себе і поглянь на мене. Так було завжди. Твої батьки тобі дали все. Мої мене не дали нічого. Після закінчення школи тебе забезпечували батьки, і ти міг вчитись. А я після школи пішов жити у гуртожитку. Мій вітчим сказав мені, що я вже дорослий і маю сам себе забезпечувати! І я спробував. Товариші підказали як. Тільки вчитись не було вже коли. Мене відрахували. З гуртожитку виселили, вітчим додому не пустив!

-  І як же ти вижив?

-  Вижив. Став «крутитись». Приїхав сюди. Хотів влаштуватись на роботу, та без освіти нічого хорошого знайти не зміг. Працював вантажником, жив хтозна-де. За ці копійки, що платять вантажникам на пошикуєш! Зустрів якось одну панянку, запропонувала жити у неї. Але ж всім жінкам потрібні гроші… Ось так і довелось…

- А чому не подзвонив мені? Я б допоміг.

-Я загубив твій номер.

-Тепер все зміниться, я знайду тобі хорошу роботу. У мене багато знайомих. Записуй мій телефон, я продиктую.

- Та я зараз без телефону…

- Добре, зачекай, я напишу на листку. – Сергій дістав маленький записник і ручку. Записав свій номер телефону і адресу. – Ось тримай, не соромся звертатись – ми ж друзі дитинства!