4

     З цих пір Сергійко став часто бачити цього дивного хлопчика. Іноді він сидів на лавці біля їхнього під’їзду і пильно дивився на Сергія і його маму, коли ті повертались із магазину, несучи в руках пакети. Він нічого не говорив, просто дивився жалібним поглядом. І мама не втримувалась: щоразу давала йому якийсь гостинець: яблуко, цукерку, печиво. Хлопчик не брав, але тоді вона чи Сергійко клали гостинець поруч із ним на лавці. Звісно, що коли вони йшли, хлопчик це забирав.

      Сергійко став часто бачити його на дитячому майданчику, дізнався, що його звуть Мишком. Хлопці між собою не спілкувались. Мишко уникав компанії Сергійка і більше не забирав його іграшок. Проте з іншими дітьми у нього було багато конфліктів. Він часто видирав їхні іграшки, проганяв з пісочниці та гойдалок, іноді доходило до бійок. Завжди перемагав Мишко, а інші, плачучи, поступались розбишаці. Одного разу він вимагав у хлопчика-однолітка його новий літачок, а коли той відмовив, вдарив його кілька разів по обличчю. У власника літачка відразу ж під оком виник величезний фінгал. Він кинув  літак, а сам мерщій кинувся тікати. Мишко ж спокійно грався літаком. Та він ще просто не знав, що у цього хлопчика, якого він образив є старший брат, а в брата – кілька друзів. І не пройшло й пів години, як вони всі вже були біля Мишка. Наказали йому повернути літачка власнику і попросити у нього вибачення. Мишко не сперечаючись, все виконав. Та старшим хлопцям цього було замало. Вони вирішили провчити Мишка і добре відлупцювали його. Дорослих як раз в той момент на дитячому майданчику не було, а діти, побачивши все це, стали тихцем розходитись. Сергійко в цей час грався в тіні на лаві неподалік від цього місця. Він майстрував з паперу кораблика і зовсім не боявся дорослих хлопців. Коли старші пішли, на майданчику крім  Мишка і Сергійка нікого не лишилось. Сергійко ще здаля помітив, що у Мишка на  обличчі кров. Мишко обтирав кров руками, але зупинити її не міг. Тоді Сергійко підійшов до Мишка і простягнув йому хустинку, яку завжди носив у кишеньці. Мишко не відмовився, взявши хустинку почав обтирати обличчя.

- Вони ще своє отримають! – Погрозливо сказав Мишко, маючи на увазі старших хлопців. – Ось коли я виросту… Вони знатимуть…

Мишко говорив з запинками, кров текла із носа та рота, заважаючи говорити.

- Тобі потрібно йти до мами, щоб вона забинтувала рану! – Порадив Сергійко.

- Вона не забинтує! – Відказав Мишко.

- Чому?

- Бо вона… хворіє… - Мишко відвернувся від Сергійка.

- Тоді пішли до моєї… - Раптом запропонував Сергійко.

- Ну гаразд, пішли… - Тріщки подумавши, погодився Мишко.

      Мама Сергійка аж в долоні сплеснула, коли побачила в якому вигляді привів Сергійко Мишка. Першою її думкою було викликати «швидку», але почувши таке, Мишко сказав, що втече, якщо тільки побачить людей в білому одязі. Тоді мама відвела Мишка у ванну, вимила йому обличчя, обробила рани і заклеїла пластирем. А потім запропонувала Мишку з ними повечеряти. І він знову не відмовився. А після вечері ще лишився погратись із Сергійком. Хлопці дружно бавились, Сергійко ділився з Мишком іграшками, а Мишко без дозволу нічого не чіпав. Була майже дев’ята година вечора, тато Сергійка вже повернувся з роботи, а Мишко додому не поспішав. А коли мама Сергійка поцікавилась чи не час Мишку додому, він запитав:

- А що я вам заважаю?

Такого жінка не очікувала, вона помовчала, а потім додала спокійним тоном:

- Можливо, твої батьки будуть хвилюватись?

-  Ні. Не будуть. Вони ніколи не хвилюються! – Відказав Мишко. Проте через кілька хвилин таки пішов додому. Тато Сергійка хотів провести гостя, але хлопчик сказав, що йому зовсім нестрашно та й іти недалеко. Але батько Сергійка все ж прослідкував за ним.

     А коли повернувся, то сказав, що знає чиє це дитя. Батько дочекався, поки Сергійко піде, а тоді розповів мамі те, що довідався.

- Знаєш в будинку, що навпроти нашого живе такий Костенко, не пам’ятаю імені.

- Оцей, що на гумовому заводі працює і щодня п’яний додому повертається?

- Ага! Так от він одружився на жінці, яка теж таке полюбляє, а Мишко – то її син. Я зустрів там знайомого і порозпитував. Про хлопця в цій сімї майже не дбають, сусіди вже навіть соціальну службу викликали. Та вони не забрали дитину. Кажуть, що ніби не має підстав. Хоча подейкують, що якось раніше вже його забирали, але він все одно втікав, тому не беруться вже за цю справу.

- Жах! Бідна дитина! – Зітхнула матір Сергійка, яка не уявляла, як так можна відноситись до дитини.