П’ять місяців потому...
Я безупинно ходила туди-сюди й з завмираючим серцем спостерігала, як Маргарет нервово покусує губи.
О, ні, я не витримаю, якщо вона скаже...
— Це геніально! — вигукнула леді Ешвуд, моя єдина близька подруга, відриваючи погляд від останнього списаного аркуша. — Ти повинна щось із цим зробити й негайно!
Я з полегшенням зітхнула й сіла в крісло, нарешті розслабившись.
— Негайно! — у голосі Маргарет звучала така впевненість, що я відчула, як тепла хвиля вдячності накриває на мене. Подруга завжди була на моєму боці. На всі тисячу можливих відсотків. Навіть тепер, попри сувору заборону брата, вона примудрялася вислизати з-під його всевидющого ока та навідувати мене у засланні з регулярністю, що викликала заздрість. І це не кажучи вже про листи, які я отримувала стабільно раз на тиждень, а то й двічі.
— Я... навіть не знаю, з чого почати, — зізналася я, вмощуючись зручніше й нарешті беручи в руки чашку з охололим чаєм. — У мене немає жодного уявлення, як усе це працює. Публікації, видавці... Це інший світ, і я навіть не впевнена, що мене сприймуть серйозно.
Маргарет, сидячи на краю дивана, нетерпляче махнула рукою, наче змітала мої сумніви.
— Залиш це мені. Я знайома з кількома впливовими людьми, які зможуть допомогти. Є один літературний агент, якого ми могли б залучити. Він уже не вперше публікує анонімні твори — головне, щоб вони були вартісними. А твоє, я впевнена, справить справжній фурор, — вона зробила паузу, в її очах спалахнуло захоплення. — Ти навіть не уявляєш, яка сила криється в твоїх словах, Вікторіє.
Моє серце скажено калатало. Публікація! Це було те, про що я могла лише мріяти, коли починала писати.
— Ти справді вважаєш, що це можливо? — запитала я з невпевненістю, яка, попри ентузіазм подруги, досі не давала мені спокою.
— Більше ніж упевнена, — Маргарет підвелася й підійшла до мене, ніжно торкнувшись мого плеча. — Я допоможу тобі, Вікторіє. Ти заслуговуєш на те, щоб твоя праця побачила світ. Усе, що нам потрібно, — аби твоє натхнення не вичерпалося. А решту залиш мені.
Я кивнула, відчуваючи, як уперше за довгий час у мені зароджується справжнє відчуття надії. Як же добре, що в моєму житті є Маргарет. Вона замінила мені сім’ю, яка зреклася мене в особі Арчибальда.
— Як там Лондон? — вирішила я змінити тему й бути ввічливою. Ми вже дві години говорили лише про мене, а життя моєї дорогої подруги обходили стороною.
— На жаль, тримається, — зітхнула леді Ешвуд, яка посідала поважне місце в суспільстві й могла дозволити собі таку відвертість лише в присутності найближчих. На щастя, я належала до цього кола. — Та сама бруд, сморід і лицемірство. Ярмарок марнославства.
Вона здригнулася, і мені стало якось сумно. Іноді мені здавалося, що Маргарет потай мріє стати такою ж парією, як і я, й опинитися у затишному засланні, в Ешвуд-Корті.
— Уже два місяці, як Її Величності були представлені нові дебютантки, і весь вищий світ просто стоїть на вухах.
— Чому? — щиро здивувалася я. Що такого нового побачили ці прожжені сноби?
— О, цього року вони особливо дикі, адже...
Маргарет запнулася й кинула на мене обережний погляд. Її реакція натякнула мені, що відповідь мені не сподобається, та я все ж таки запитально поглянула на неї.
Поколивавшись, графиня Ешвуд відповіла:
— Генрі Ленгтон став герцогом і тепер він — наймолодший і неодружений пер в Англії.
Ах, ось воно що!
Я відкинулася на спинку крісла й задумливо потягнула холодний чай. До речі, варто покликати прислугу й замінити його. Все-таки смак цього чаю стає винятково огидним, коли він холоне.
Так про що я? Ах, так, Генрі Ленгтон, колишній наречений і нова найцінніша дичина в аристократичних угіддях.
Що ж, я можу лише поспівчувати новоспеченому перу Англії. Його проблеми мені не зрозумілі.
— Ну що ж, — сказала я незворушно, оскільки Маргарет усе ще пильно вдивлялася в мене, чекаючи бодай якоїсь реакції, — бажаю новоспеченому герцогу Пембруку гарної фізичної форми.
— Навіщо? — щиро здивувалася подруга.
— Щоб швидко бігав і міг утекти від натовпу шляхетних панянок та їхніх матусь, готових розірвати такого бажаного трофея на клапті.
Маргарет ще мить дивилася на мене з подивом, а потім зовсім не по-шляхетному пирснула. Як дівча! А потім і зовсім щиро, голосно засміялася.
Я підхопила цей сміх, думаючи про те, як добре ось так спілкуватися, не будучи зв’язаними путами суворих правил та етикету. Є свої плюси в тому, щоб бути парією в цьому товаристві.
— Як же мені тебе не вистачало такою, — відсміявшись, зізналася леді Ешвуд і, простягнувши руку, міцно стисла мою долоню, — Я сумую, Віккі.
— Я теж, — щиро всміхнувшись подрузі, я теж стисла її долоню у відповідь, а потім відсторонилася. — То ти кажеш, герцогу Пембруку зараз несолодко?
— Воістину в цьому світі існує справедливість, — відповіла Маргарет, зводячи очі до панелей на стелі маєтку. — Але залишмо його наодинці з його стражданнями. Я б хотіла запропонувати тобі дещо інше.
— І що ж? — запитала я, заінтригована.
Леді Ешвуд трохи завагалася, але все ж сказала:
— Давай поїдемо до Бат цього літа...
— О, ні!!!! — не встигла вона договорити, як я вже похитала головою, — Тільки не Бат! Навіть не умовляй!
Їхати на курорт, де на один квадратний метр припадає два герцоги, три маркізи, чотири віконти й один принц? Ні, ні і ще раз ні!
Якщо щось і могло нагадати аристократичний вулик — то це Бат у літній сезон. Звісно, все це подавалося під соусом турботи про здоров’я, але насправді це місто, насичене термальними водами, просто було літньою резиденцією для вищого товариства Лондона.
Як я вже згадувала, навіть королівська родина не цуралася там з’являтись. Тож моя персона буде там явно не до місця.
— Вікторіє, послухай, — не вгамовувалась подруга, — ми знімемо будиночок подалі від усіх. Ти навіть не зустрінеш нікого. Я говорила з доктором Хартлі — він наполягає на термальних водах.