Так! Колись я була вродливою.
Ця прогулянка залишила по собі незабутні враження. Поведінка колишнього залицяльника змусила замислитися: що я насправді знаю про себе, двадцятидворічну Вікторію Ешвуд? Звісно, спогади про дитинство та маєток у мене були, але все, що стосувалося Лондона і життя з братом, потонуло у пітьмі пам’яті. Я навіть не пам’ятала, як виглядаю! І з прикрістю усвідомила, що за всі ці пів року жодного разу не попросила дзеркала. Мені просто було не до того.
Але тепер я вмовила Моллі принести одне до моєї спальні. Велике, важке дзеркало на повний зріст. Воно стало безжальним свідком того, як хвороба змінює людину.
Якщо вірити невеличкому портрету, який теж принесли слуги, я була лише тінню самої себе. Колись рудувате волосся, хвилясте й густе, обрамляло моє обличчя м’яким, природним блиском. Тепер воно втратило свою силу, звисало тьмяними пасмами до плечей. Моя шкіра, колись оксамитова й сяюча, зблідла до хворобливої білизни, а щоки, раніше округлі та рум’яні, запали, залишивши лише слабкий натяк на колишню красу.
Очі, колись живі й повні іскристого вогню, тепер дивилися з дзеркала тьмяно, без колишньої впевненості. Моя фігура, раніше струнка й граційна, виглядала виснаженою. Хвороба з’їла все, залишивши лише кістляві плечі, що стирчали з-під сукні, наче гострі кути.
Та навіть у цьому стані я все ще могла розгледіти в собі щось прекрасне. Щось, що нагадувало про минуле, про ту Вікторію, яка була живою і сповненою сил. Рудувате волосся, хоч і потьмяніле, все ще зберігало свою яскравість. Я бачила в дзеркалі дівчину, змучену хворобою, але не зламану.
— Ах, міс Вікторіє... — прошепотіла Моллі, дивлячись на мене у віддзеркаленні, її голос був сповнений співчуття.
— Все... в... порядку, — я крізь силу усміхнулася служниці, більше турбуючись про її стан, ніж про свій. Адже я не знала ту, стару Вікторію. А новій Вікторії краса не потрібна. Судячи з усього, шлюб і вище товариство мені не світять, то навіщо хвилюватися?
Але все ж із того самого моменту в мені щось перевернулося. Образ тієї красивої й щасливої Вікторії переслідував мене всюди, мов мстивий дух, вимагаючи повернути минуле назад.
Я ніби наяву бачила себе: то в легкій кремовій сукні, читаю книжку в бібліотеці, то зрізаю троянди в саду, гуляю з собакою доріжками.
Світла, безтурботна дівчина. Прекрасне життя. Що ж від неї мені залишилося?
І ні, річ була не лише у втраченому здоров’ї, становищі, майбутньому… Ні, головне було в мені самій. Я втратила якусь ілюзію, світлу віру в те, що все буде добре.
Я перестала вірити в те, що світ довкола мене справедливий і передбачуваний, що існує певний лад речей, і якщо дотримуватися його — щастя й спокій прийдуть самі собою. Ця ілюзія, що раніше наповнювала мене надією й відчуттям безпеки, розчинилася. Разом із нею пішла й та Вікторія, яку я колись знала.
Тепер кожен день був ніби боротьба. Боротьба не лише з моїм тілом, яке повільно, але все ж відновлювалося, а й з думками, що постійно переслідували мене. Мов духи з минулого, вони нагадували мені про те, що колись у мене було інше життя. Життя, яке я втратила.
І хоч Маргарет та доктор Хартлі запевняли мене, що я одужую, що з часом усе налагодиться, я не могла їм повірити. Бо тепер я знала: хвороба — це не лише фізичний стан, а щось набагато глибше. Щось у мені зламалося, і я не була впевнена, що це можна відновити.
Мене не покидала думка, що моє теперішнє — лише тінь того життя, яке могло б бути. І хоч я знову могла ходити, говорити — нехай і важко, — ця свобода не приносила радості. У ній не було того світла, яке було раніше.
Тепер, коли я озиралася на своє минуле, воно здавалося мені, ніби погляд крізь запітніле скло. Там була інша Вікторія — щаслива, оточена родиною й планами на майбутнє. А я була тут, в Ешвуд-Корті, наче у в'язниці, і всі спогади були лише відлунням того, що я втратила.
Але ця нова я, здавалося, заново кувалася зі сталі. Щоденні тренування через біль робили мене не лише фізично сильнішою, а й гартували дух. І ще я дедалі чіткіше усвідомлювала, що мені потрібна якась інша мета, більш глобальна, чи що…
Не просто відновитися, а й знайти новий сенс життя. Який уже не буде пов’язаний із шлюбом, вищим товариством і дітьми. Вигнати думки про втраченої Вікторії й створити себе заново. Стати сама собі Пігмаліоном і перетворити себе ж у Галатею.
Тому наступні дні, механічно виконуючи вправи для відновлення, я не переставала думати, думати й ще раз думати.
Я так глибоко занурилася в себе, що Моллі почала хвилюватися й пригрозила поскаржитися леді Маргарет, мовляв, я майже нічого не їм. Але мені було не до їжі — мої думки кружляли в голові з такою швидкістю й різноманіттям, що я іноді навіть сама лякалася своїх ідей. Наприклад, мені спало на думку залишити Англію й вирушити на континент. Або, можливо, до Америки? А як щодо Єгипту?
Я одразу уявила реакцію Арчибальда, який, певно, був би радий підтримати будь-яку авантюру. Але леді Маргарет, звісно ж, виступила б проти — і, мабуть, була б права. Після кількох днів таких роздумів я дійшла висновку, що для людини в моєму стані такі екзотичні місця навряд чи підходять. Мій план мав бути практичнішим і менш екстремальним.
І тоді одна думка зачепилася в свідомості: а що, як писати? Не залишати дім, а натомість вкласти свої переживання, думки й, можливо, навіть історію хвороби в слова? Писання могло би стати не лише формою самовираження, а й способом відновлення. Література завжди була мені близькою, і раніше, до хвороби, я навіть замислювалася про те, щоб писати. А тепер у мене є час, є привід і, головне, є досвід, який потрібно осмислити.
«Ось воно!» — подумала я. Моє рішення не в подорожах чи втечах, а у створенні чогось нового тут, в Ешвуд-Корті. Я можу стати письменницею.
Це нове захоплення дало б мені мету й можливість вирватися з пастки власного тіла, занурюючись у світи, які я могла б створити, незважаючи на свої обмеження.