Сказати, що наш приїзд влаштував справжню метушню — нічого не сказати. Швидше я б описала це як панічну втечу по колу. Виявилось, що прислугу ніхто не попередив, і дім був повністю законсервований та абсолютно не готовий до приїзду господарів. Тим більше новина про те, що леді Вікторія — паралізована молода господиня — можливо оселилася тут назавжди, викликала справжню істерику.
Адже маєток був дуже великим. Я б сказала — величезним за мірками затисненого та перенаселеного Лондона.
Саме родове гніздо Ешвудів виглядало доволі новим, але все ж таки солідним. Будівлю було зведено зі світлого каменю, що надавало їй не стільки похмурості, скільки строгості й величі. Фасад прикрашали високі вікна з білими рамами, які сягали майже самого даху. Я помітила, що на кожному вікні були віконниці, і деякі з них уже почали старіти від часу.
Головний вхід знаходився в кінці широкої, акуратно викладеної доріжки, по боках якої тяглися клумби з доглянутими рослинами. Високі двері були виготовлені з полірованого дерева, й хоча на них не було складного різьблення чи вишуканого оздоблення, вони все одно справляли враження. Біля входу — кілька акуратно підстрижених кущів, що надавало маєтку строгого, але охайного вигляду.
Дім був великим, але не гнітючим. Він радше створював відчуття затишку й достатку, аніж монументальності. Жодних старовинних башт чи готичних елементів — усе було пройняте стриманим аристократичним смаком, немов його власники цінували сучасність і практичність більше, ніж вікові традиції.
Щоправда, насолодитися повною мірою цим затишним, по суті, домом я не могла. І все ж… Якщо доктор Гартлі мав рацію, й у мене є шанс на одужання, то мені здалося, що саме це місце підходить для зцілення якнайкраще. Наче саме повітря тут було іншим.
Свіжим, насиченим, рідним і теплим.
— О, міс Ешвуд, пробачте!
До нас із Моллі підійшла висока, сухорлява жінка з суворим обличчям, але добрими очима.
— Ми й гадки не мали, що ви приїдете, але запевняю вас, леді, вже за пів години все необхідне буде готове.
Чомусь я їй одразу повірила, дивлячись на те, як довкола судомно метушаться слуги.
— Куди ви плануєте перенести леді, місіс Дженкінс? — запитала Моллі з повагою в голосі.
— Поки що до вітальні, міс Моллі, — відповіла економка (якщо я правильно зрозуміла). — Її не закривали на випадок візиту когось із сусідів, вона прибиралася й регулярно обігрівалася. Ми постаралися зробити все якнайзручніше.
Останні слова були звернені до мене, і місіс Дженкінс не збрехала. Коли мене внесли до будинку й доставили до вітальні, я побачила, як майже весь килим біля каміна був устелений м’якими подушками. Причому не в один, а в два шари. І слуги все приносили й приносили нові, серед них я помітила не лише дорогі перини, а й простіші подушки, що, певно, належали комусь із прислуги. Можливо, й самій місіс Дженкінс. Моє серце сповнилося теплом, коли я усвідомила: мені тут не просто раді — мене тут люблять. Щиро й настільки, наскільки це можливо для людей скромного походження. Але це не мало значення — якщо тут я не зустріну ворожнечі, то переїзд до Ешвуд-Корт стане швидше вдачею, ніж засланням.
— Дякую, Роберте, подушок більше не треба, — повідомила економка, досвідченим поглядом визначивши, що ложа для мене більш ніж достатня. — Іди до покоїв міс, переконайся, що все готово, а потім займіться бібліотекою й особистим кабінетом лорда.
— Міс Ешвуд, якщо ви не заперечуєте, я приготую для вас гарячий чай і легкий перекус, — додала місіс Дженкінс із ноткою турботи в голосі, киваючи слугам, які негайно відгукнулися, почавши дбайливо влаштовувати мене на імпровізованому ложі. — Вечеря вже минула, але, думаю, кухарка не буде проти.
«В Ешвуд-Корті завжди вечеряють рано. Зазвичай о шостій годині», — майнула майже буденна думка, і я тут же оживилася. Я починаю згадувати? О, так! Я починаю згадувати! Адже звідки я можу знати, що бібліотека на другому поверсі з диваном і трьома кріслами, оббитими...
…оббитими м’якою темно-зеленою тканиною, а над каміном висить картина з полюванням? І те, що за кріслами було дуже зручно ховатися, коли ми грали в хованки з Кексиком — Арчі, який у десять років нагадував щокасту діжечку. Стривай! Я пам’ятаю його в тому смішному камзолі, з якого він давно виріс, але вперто не хотів змінювати. Бо йому здавалося, що він виглядає доросліше. Так! І ці вуха… Я пам’ятаю! Пам’ятаю!
Не все, звичайно, але уривки спогадів, мов клаптики розірваного паперу, повертаються до мене! Пам’ять, яку я вважала безповоротно втраченою, почала потроху відновлюватися.
Моя голова була повна образів: сходи з химерним різьбленням, що вели на другий поверх, довгі коридори, обвішані портретами предків, і світлий зимовий ранок, коли вся родина у рідкісні моменти єднання збиралася на сніданок у тій самій вітальні, де зараз я лежала. Ці образи здавалися такими реальними, але водночас далекими, ніби з іншого життя.
Моллі, ніби відчуваючи мої внутрішні зміни, кинула на мене швидкий погляд, її брови ледь зійшлися, але вона нічого не сказала. Слуги продовжували метушитися, виконуючи останні доручення місіс Дженкінс.
— Міс Ешвуд, — звернулася економка, підійшовши ближче й дивлячись на мене з доброзичливою повагою, — я подбаю, щоб ваше перебування тут було таким же зручним, як і у вашому лондонському домі. Ми зробимо все можливе.
Я б хотіла кивнути на знак подяки, але, як завжди, могла лише дивитися. Та мені здалося, що місіс Дженкінс усе зрозуміла. Вона знала мене з дитинства — я була в цьому певна на тисячу відсотків, і її слова були сказані від щирого серця.
З цим місіс Дженкінс уклонилася й вийшла, залишивши мене під опіку вірної Моллі.
Та порядок, який вона встановила, працював безвідмовно. Чай принесли вже за десять хвилин, і поки Моллі годувала й поїла мене, спритні служниці завершили прибирання кімнати. Тож менш ніж за годину мене з усіма почестями й обережністю перенесли до світлої просторої кімнати з великими вікнами та затишною обстановкою.