Але на другий день краще не стало. Я все так само перебувала в якомусь застиглому стані. Та сама спальня, та сама служниця, що мовчки та акуратно доглядає за мною. Та сама порожнеча в голові, яка не давала жодної відповіді на запитання.
Абсолютна, дзвінка порожнеча. У мене не було минулого. Я була просто жінкою, що лежить на ліжку в красивій спальні, й не могла впізнати нічого з того, що мене оточувало. Все здавалося чужим, далеким. Мої спроби згадати бодай щось розбивалися об туман, що огортав свідомість.
Моллі — моя мовчазна супутниця в цьому дивному ув’язненні — продовжувала виконувати свої обов’язки з бездоганною точністю. Вона приходила з ліками, знову допомагала з гігієнічними процедурами й тихо йшла, залишаючи мене сам на сам із тишею та тривожними думками.
Що це за місце? Чому я тут? Чому моє тіло не слухається мене?
З кожним днем мене дедалі більше охоплювало відчуття, що я ув’язнена у власному тілі. Світ навколо був ясним, але водночас пронизливо нереальним. Навіть звуки за вікном — спів птахів, шелест дерев — здавалися дивно далекими, ніби їх намагалися донести до мене крізь щільну завісу.
Найцікавіше, що леді Ешвуд так і не повернулася, хоча обіцяла навідатися — і від цього я почувалася ще більш покинутою та загубленою.
Можливо, я була особливо вразливою в той момент і дуже потребувала когось, хто міг би мене підтримати. Адже леді захистила мене від «брата», і я щиро перейнялася до неї симпатією.
До речі, він теж не з’являвся — і, як на мене, це було великим плюсом.
— Міс Ешвуд, — нарешті озвався голос Моллі на третій день. Вона тихо, майже невпевнено дивилася на мене. — Сьогодні вас має оглянути лікар. Він прийде за годину. — Її голос був м’яким, але під ним відчувалася прихована тривога.
Лікар... Можливо, він зможе пояснити, що зі мною відбувається. Але разом із цією думкою прийшов і страх. А що, як усе, що я відчуваю, — це не хвороба, а щось набагато глибше й дивніше?
Моллі зникла з кімнати, залишивши мене наодинці з власними думками. Очікування тягнулося нескінченно, й невдовзі я почула кроки за дверима. Глухі голоси долинали з коридору, і моє серце забилося швидше. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася леді Ешвуд, у супроводі високого чоловіка в чорному костюмі з циліндром і шкіряним лікарським саквояжем у руках. Його погляд швидко обвів кімнату, а потім зупинився на мені.
— Дякую вам, що прийшли так швидко, докторе Гартлі, — промовила леді Ешвуд рівним голосом, у якому, втім, вчувалося легке хвилювання.
— Звичайно, міледі, — відповів лікар, киваючи. — Ви казали, що її стан не покращився?
— Так, — кивнула жінка, відходячи ближче до вікна, щоби не заважати лікарю. — Вона прийшла до тями, але не рухається і не говорить.
Після її слів чоловік насупився, підійшов ближче й сів на крісло, яке служниця підсунула до самого ліжка.
— Добрий день, міс Ешвуд, — ввічливо й м’яко привітався він. — Ви мене чуєте?
Так! Так, я вас чую, але не можу відповісти! Мені хотілося це сказати, але з вуст не вирвалося жодного слова.
Усе, що я спромоглася вигадати, — це опустити й підняти вії, подаючи знак, що дійсно його розумію.
— Хмм, — лікар нахмурився, але більше нічого не сказав із цього приводу. Лише звернувся до леді Ешвуд із проханням дозволити оглянути мене.
Вона дозволила, але підійшла ближче й зупинилась біля узніжжя ліжка, уважно спостерігаючи за ним. Лікар обережно взяв мене за зап’ясток, перевіряючи пульс, і подивився так, ніби намагався проникнути в мою свідомість, зрозуміти, що ховається за цим нерухомим тілом.
— Пульс слабкий, але рівномірний, — промовив він, відпускаючи мою руку. — Міледі, скільки часу вона вже в такому стані?
— Це вже третій день, докторе, — відповіла леді Ешвуд, її голос був сповнений тривоги. — Вона майже не реагує на те, що відбувається, не може рухатися і не говорить. Я боюся, що це щось серйозне. Ваш колега запевнив мене, що це був просто жіночий непритомний напад.
Після цих слів лікар насупився, замислившись.
— Не хочу вас лякати, леді Ешвуд, але це може бути параліч Белла або, можливо, навіть істеричний параліч, — почав він пояснювати. — Параліч лицевого нерва, викликаний сильним стресом або нервовим потрясінням. У такому стані може паралізувати не лише м’язи обличчя, а й інші частини тіла. Часто хворий втрачає здатність рухатись або говорити, хоча фізичних ушкоджень може й не бути.
Леді Ешвуд вдивлялася в обличчя лікаря, її тривога зростала.
— Але... докторе, вона ж зможе одужати? — запитала вона, і в її голосі вловлювалося тремтіння.
Доктор Гартлі злегка кивнув.
— У таких випадках багато залежить від відновлення нервової системи та часу. Важливо забезпечити їй спокій, стабільне харчування й уникати будь-яких потрясінь. Я також випишу тонізувальний засіб для зміцнення організму, — сказав він, дістаючи з саквояжа невелику пляшечку з ліками. — Прогрес може бути повільним, але за правильного догляду є всі шанси на одужання.
Леді Ешвуд полегшено зітхнула.
— Дякую вам, докторе. Я довіряю вашим знанням. Ми зробимо все можливе, щоб її стан покращився.
Лікар підійшов до столу, на якому стояли різноманітні флакони, і почав записувати свої рекомендації. Я чула їхню розмову, розуміла, що відбувається, але не могла відповісти. Власне безсилля було настільки нестерпним, що я могла лише сподіватися на одне — що лікар має рацію і мій стан справді можна виправити.
Моллі знову підійшла до мене, дбайливо поправляючи ковдру, ніби намагаючись повернути мені бодай крихту комфорту.
— Усе буде добре, міс Ешвуд, — тихо промовила леді, коли лікар збирався йти. — Ми будемо поруч, і ви одужаєте.
Мені хотілося вірити цим словам, але страх перед невідомим усе ще жив у мені.
Доктор Гартлі прибрав свої записи й ще раз уважно подивився на мене, ніби намагався переконатися, що його призначення правильні.
— Я навідаюся через кілька днів, міледі, — звернувся він до леді Ешвуд. — Якщо стан не погіршиться, є всі підстави сподіватися на поступове відновлення.