— Де вона?! Я хочу бачити її негайно!!! Як вона посміла!
Розлючений чоловічий голос увірвався в мою свідомість, вириваючи мене з непритомності. Я насилу розплющила очі, серце шалено калатало в грудях. Голова паморочилася, а тіло здавалося чужим. Я спробувала підвестися, але не змогла — ніби все навколо змінилося. Шум у голові поступово стихав, і я почала усвідомлювати, що лежу на ліжку. Все навколо пливло, та все ж мені вдалося розгледіти приміщення.
Дивно, як же дивно… Схоже, мені це сниться?
Навколо було втілення розкоші й витонченості вікторіанської епохи. Високі стелі з майстерно вирізаним карнизом створювали враження величі, а важкі велюрові штори темно-бордового кольору звисали з високих вікон, м’яко драпуючись до самої підлоги. Світло насилу пробивалося крізь ці щільні завіси, наповнюючи кімнату загадковою напівтемрявою.
Величезне ліжко з різьбленими дерев’яними стійками та балдахіном займало центральне місце. На його м’якому, повітряному матраці лежало безліч подушок, обтягнутих коштовними тканинами, а покривало було прикрашене мереживом і золотою вишивкою. Над ліжком висіла витончена люстра з кришталевими підвісками, які відбивали тьмяне світло свічок.
У кутку стояла масивна дзеркальна шафа з темного дерева, її поверхню було відполіровано до блиску. Поруч розміщувався туалетний столик, прикрашений безліччю дрібниць: срібні щітки для волосся, флакони парфумів та витончена порцелянова пудрениця. Велике дзеркало в позолоченій рамі відбивало частину кімнати, створюючи ілюзію простору.
Підлогу вкривав м’який килим із химерним візерунком, його ворс був густим і приємним на дотик. У каміні, викладеному мармуром, тліли залишки дров, надаючи кімнаті ледь відчутне тепло й затишок.
Попри всю розкіш, у повітрі витало відчуття старовини, тяжкості й часу, наче ця спальня зберігала таємниці десятиліть і стала свідком безлічі чужих історій.
Я б і далі розглядала це диво-дивне, якби не дратівлива, напружена розмова, що весь цей час точилася десь поруч, поки я безтурботно вивчала обстановку.
— Прошу вас, лорде Ешвуд, міс Ешвуд нездужає. Їй справді стало зле.
— Я знаю, ваша світлість! Про це знає вже весь Лондон, тож я прошу вас відійти вбік. Я бажаю негайно поговорити з сестрою!
— Благаю вас, лорде Ешвуд, дайте їй час оговтатись! Вона надто слабка для таких розмов, — жіночий голос був м’яким, але наполегливим у своєму бажанні захистити цю міс Ешвуд від... її родича. Ешвуд і Ешвуд — це ж родичі, правда?
Я насилу зосереджувалась на тому, що відбувається, намагаючись зрозуміти, про яку таку "міс Ешвуд" ідеться. Голова паморочилась, а тіло досі не слухалось. «Який реалістичний сон?» — майнула думка.
— Я не відступлюся! — пролунав чоловічий голос, різкий і роздратований. — Як сестра могла вчинити таку дурницю? Її безрозсудство поставило під загрозу честь нашої родини!
Сестра? Виходить, він говорить про мене? Пам’ять досі не поверталась, і хоча я намагалася згадати, як опинилася тут, у голові панувала порожнеча.
Жінка знову зробила крок уперед, ніби закриваючи мене собою, хоча я навіть не могла до пуття розгледіти її обличчя.
— Лорде Ешвуд, благаю вас, дозвольте їй відновитися. Це ж ваша сестра, і вона справді дуже хвора, — її голос був тихим, але твердим.
Я моргнула, поступово приходячи до тями й озираючись на те, що відбувалося. Чоловік — високий, широкоплечий, з різкими рисами обличчя й блискучими очима — зробив крок ближче, дивлячись на мене так, ніби хотів прорватися крізь усі бар’єри.
— Сестра чи ні, я хочу, щоб вона відповіла за свої вчинки, — його погляд залишався холодним, попри лють, що вирувала в ньому.
Друга жінка, скромна й мовчазна, стояла біля стіни з опущеною головою, склавши руки перед собою — явно боячись втрутитися в суперечку. Можливо, вона була служницею або компаньйонкою, але зараз її думку ніхто не враховував.
— Вікторіє, — його голос знову прорізав тишу, і в цю мить я остаточно усвідомила: він справді говорив про мене. — Якщо ти мене чуєш, то краще поясни свою поведінку. Я не дозволю заплямувати наші добрі імена! І той сором, який може впасти на нас через твоє...
Я проковтнула слину, мої губи тремтіли, але я досі не могла заговорити. Наче була заручницею у власному тілі. Яке життя я вела до цього? Яку помилку скоїла ця «міс Ешвуд»?
— Лорде Ешвуд, я прошу вас… — жінка, яка мене захищала, обережно торкнулась його руки. — Арчибальде, дозвольте їй бодай трохи відпочити. Ви ж бачите — вона не в змозі навіть говорити. Усе встигнете обговорити, коли вона оговтається.
Від згадки свого імені й дотику її руки чоловік завмер на мить і, нарешті відірвавши свій крижаний погляд від мене, втупився у жінку. Вона одразу ж відступила й прибрала руки за спину, наче соромилася свого вчинку.
— Гаразд, — нарешті вимовив він холодним тоном. — Але я повернуся. І тоді жодних виправдань більше не буде.
З цими словами він різко розвернувся й, не глянувши ні на кого, вийшов із кімнати, залишивши по собі напружену тишу.
Жінка, яка намагалася мене захистити, опустила плечі, полегшено зітхнула й повільно обернулася до мене — її обличчя нарешті проявилося в м’якому світлі каміна.
— Все добре, міс Ешвуд. Він пішов… Поки що. Вам потрібно відпочити.
Я лежала нерухомо, не в змозі осмислити все, що відбувається.
Жінка, яку я досі не могла згадати, знову наблизилась до мене — її обличчя виражало суміш співчуття й втоми.
— Моллі, — звернулась вона до скромної жінки, яка весь цей час стояла біля стіни з опущеною головою. — Подбай про міс Ешвуд. Переконайся, що вона прийняла ліки, і вклади її спати. Їй конче необхідний відпочинок.
Моллі швидко підвела очі, кивнула й підійшла ближче до ліжка, не наважуючись вимовити ані слова. Її руки тремтіли, але в кожному русі відчувалась професійна турбота. У цю мить жінка, яка врятувала мене від гніву лорда Ешвуда, знову повернулася до мене — її обличчя знову стало серйозним.