— Мабуть, я не так зрозумів, куди вона вирушила, — я зобразив на обличчі глибоку задуму. Безтурботно усміхнувся й чемно кивнув адміністраторці, повертаючись до виходу.
— Усього найкращого. Корпорація «Форт» бажає вам гарного дня, — почув я її слова на прощання.
Спиною я буквально відчував, як мене знімають об'єктиви кількох камер і, можливо, крім них, на мене спрямовані ще й стволи турелей за декоративними панелями. Головне зараз — не виказати надмірної зацікавленості й не показати, що я не вірю жодному слову. Поки я можу відійти, а вони ще не перевірили записи зовнішніх камер, де чітко видно наше з Тайрою прощання, і те, що я точно знаю: вона зайшла саме сюди. «Більше сюди ніхто не входив»… Ага, звісно.
Важкі двері вежі беззвучно зімкнулися за спиною, залишивши мене самого на сходах. Я швидко рушив геть, щоб загубитися у потоці перехожих. Відійшовши на кілька блоків у бік естакади, дістав комунікатор. Пальці швидко набрали команду пошуку. Мітка комунікатора Тайри все ще світилася на проєкції. Там само — у будівлі «Форту», десь на найвищих рівнях. Вона не виходила з будівлі й досі була там.
— Ось лайно… — тихо процідив я крізь зуби.
Пряма атака на центральний офіс «Форту» — це гарантований спосіб самовбитися. Самотужки пробитися крізь їхню систему безпеки неможливо, навіть якби зі мною був штурмовий комплект із «Колібрі» або за спиною стояв мій колишній загін. Я не знав, що з Тайрою, — це по-перше. А по-друге, мені потрібен був план. Чіткий, продуманий план проникнення й шляхів відступу.
Насамперед мені знадобиться внутрішня схема вежі, протоколи доступу й інформація про те, що саме розташовано на верхніх поверхах. Далі — відомості про те, як туди потрапити, оминувши хол.
Рівень захисту «Форту» не поступався військовим об'єктам першої категорії, тож легкою ця справа не буде. Але відмовитися я не міг. Я все ще був винен Тайрі життя. І, чорт забирай, більше не уявляв свого життя без неї поруч.
На щастя, у мене було джерело, де гарантовано водилися подібні доступи… Батьки. Моя родина, яка заборгувала мені п'ятнадцять років мого життя.
Я завмер посеред вулиці, відчуваючи, як думки знову повертаються до них. На жаль, як виявилося, дитячі образи не так легко забути. І навіть розповідаючи Тайрі про своє минуле, я відчував нерозуміння. Але, може, через вісімнадцять років настав час поговорити відверто? А заодно отримати потрібну мені інформацію.
Я глибоко вдихнув, дістав комунікатор і знайшов в архіві заблокований контакт. Палець на мить завмер над викликом.
«Зроби це, Коуле. Не заради себе. Заради неї».
Пішов виклик. Панель комунікатора замиготіла зеленим, передаючи зашифровані пакети даних захищеним каналом зв'язку. І нарешті пролунав стриманий і до болю знайомий голос — голос людини, яка звикла віддавати накази й не терпіла заперечень.
— Коуле? — на мить у голосі батька промайнуло щось схоже на здивування, але воно одразу розчинилося за звичною стриманістю. — Треба ж. Не чув про тебе чотири роки, відколи закінчився твій контракт.
Я мимоволі стиснув щелепи, а на щоках заграли жовна. Захотілося скинути виклик і спробувати пробитися крізь «Форт» власними силами. Але… Не час.
— Здоров, батьку, — видавив я, намагаючись надати голосу якомога байдужішого тону. — Сподіваюся, я не відволікаю тебе від грандіозних планів.
— Я завжди зайнятий, але для сина, який так довго дотримувався обітниці мовчання, мандруючи на краю Всесвіту, час знайдеться. Особливо якщо врахувати, де ти зараз. Я вже отримав доповідь про те, що твій корабель сьогодні з'явився на центральному космопорті Ореоса, а тебе бачили біля вежі «Форту».
Я подумки вилаявся. Міг би й здогадатися, що на Протіусі мало що можна приховати від тих, хто хоче за тобою стежити. Готовий поставити «Колібрі» на те, що батько знає і про мої торговельні зв'язки, а можливо, ще й прикриває їх. Йому точно не вигідно, щоб його ім'я бодай натяком пов'язували з контрабандою. Що ж… можливо, і на цьому можна зіграти. У будь-якому разі приховувати причину мого дзвінка й появи тут було б нерозумно. Імпровізувати на ходу — моя давня звичка, але зараз ціна помилки надто висока. Тому краще підстрахуватися.
— Мені потрібна інформація, — одразу перейшов я до справи, відкинувши будь-які спроби вести світські бесіди. — І прямий доступ до закритих протоколів безпеки.
Куди саме він мав здогадатися. У динаміку повисла важка, гнітюча пауза. Батько явно зважував слова, прораховував варіанти й розігрував у голові шахову партію.
— Ось як, — нарешті тихо промовив він. — Чому це так важливо для тебе?
— Одна моя людина застрягла всередині. І мені потрібно її витягти.
— «Людина»? — у голосі батька пролунали дивні нотки. — Чи синт із колоній, яку Керолайн Форт навіщось потягла нагору гратися в ляльки?
Лаятися вже хотілося вголос. Отже, вони вже знають.
— Тим більше ти розумієш, що мені потрібно, — відповів я. — Чекаю на координати й коди обходу.
— Координати? Коди обходу до особистої цитаделі Керолайн? — батько коротко всміхнувся. — Коуле, ти збожеволів. Проти «Форту» не воюють самотужки. Але… якщо ти все-таки хочеш припуститися найдурнішої помилки у своєму житті, можемо обговорити це особисто. Приїжджай до родинного маєтку. І тоді поговоримо про те, чим я зможу тобі допомогти. Або чим не зможу. І… обговоримо причини.
Зв'язок обірвався.
Доведеться їхати. Схоже, вибору в мене не було.
#82 в Любовні романи
#3 в Любовна фантастика
#2 в Фантастика
#2 в Наукова фантастика
Відредаговано: 20.11.2026