— Землячки… — тихо повторила я, смакуючи це слово. З її вуст воно звучало дивно, навіюючи образи старої, давно минулої епохи чорно-білих зображень. — Але якщо ви опанували перенесення свідомості ще там, на Старій Землі, то чому колонії?
Керолайн ледь примружилася, і її усмішка стала ширшою, набувши ледь вловимих ноток поблажливої, майже лінивої ностальгії. Вона повільно провела пальцем по тонкому краю свого кришталевого келиха, змушуючи прозору рідину всередині плавно рухатися по колу.
— О, Земля була надто тісною та втомленою для справжніх відкриттів, — м'яко промовила вона, не зводячи з мене пильного, допитливого погляду. — Коли люди поринули в космос, з'ясувалася неприємна правда: людське тіло — неймовірно крихкий, примхливий і вкрай неефективний механізм. Обмежений термін служби, хвороби, генетичне сміття, що накопичувалося століттями… Ми витрачали колосальні ресурси на елементарне виживання в умовах інших планет замість того, щоб розвиватися далі.
Вона відкинулася на спинку крісла, злегка подавшись уперед, і її голос зазвучав сухіше, набувши лекторських ноток:
— Еволюція, яка століттями зберігала нас як вид, просто перестала встигати за технологічним прогресом і за самою людиною.
Керолайн легко змахнула рукою, наче креслячи невидимі лінії в повітрі між нами:
— Так, посели людину на іншій планеті, і через якийсь час вона зміниться. Шкіра набуде іншого відтінку під впливом ультрафіолету чужої зорі, зріст зменшиться або збільшиться залежно від параметрів місцевої гравітації. Крок за кроком, болісно повільно. Але ми були нетерплячими. Земля вже задихалася від перенаселення. Наш власний розвиток убивав нас там: технології охорони здоров'я дозволили вижити всім тим, кого в минулі епохи давно стер би жорсткий природний добір. І вони розмножувалися, передаючи слабкі гени, формуючи цілі пласти неякісного матеріалу, аж поки на світ не почали з'являтися переважно такі, як ти, Тайро. Ти ж пам'ятаєш себе в минулому?
Від цього запитання всередині мене все похололо. Я інстинктивно стиснула край важкої скатертини, відчуваючи, як нитки тканини впиваються в пучки пальців. Спогади про життя в комірчині, про неможливість рухатися, про заборону собі навіть мріяти проривалися крізь калейдоскоп подій останніх місяців.
Керолайн тим часом продовжувала, не помічаючи мого внутрішнього напруження або, що ймовірніше, насолоджуючись ним:
— І ось ми підходимо до головного: спочатку створити абсолютно досконале тіло. А потім помістити в нього досконалий розум, здатний легко змінювати ці оболонки, коли вони стають непридатними.
Я шумно видихнула, відчуваючи, як мене охопив озноб від усвідомлення масштабу почутого.
— Ви створили безсмертя?! — зірвалося з моїх вуст раніше, ніж я встигла себе зупинити.
Керолайн лукаво усміхнулася, трохи схиливши голову набік. Світло з панорамних вікон падало на її обличчя, підкреслюючи абсолютну гладенькість шкіри, позбавленої будь-яких ознак віку, окрім моторошно мудрих очей.
— Можна сказати й так. Але тільки для себе. І це така собі невеличка таємниця, яку я дуже не хотіла б виносити назовні, за межі цієї вежі. Ти ж мене розумієш? Ти ж обіцяєш мені зберегти це в таємниці? Правда, Тайро?
У її м'якому, оксамитовому голосі пролунав такий підтекст, що в мене по спині побігли мурашки. Я чітко розуміла: переді мною сидить істота, здатна стерти мене на порох одним рухом пальця.
Я лише кволо кивнула, важко ковтнувши в'язку слину, гарячково намагаючись збагнути, чому вона вивалює на мене все це і скільки мені взагалі відведено прожити з таким знанням.
— Ну-ну, Тайро, не лякайся, — помітивши мій стан, заспокійливо промовила вона, але в її очах не було ані краплі каяття. — Не лише ти така розумна й здатна скласти один плюс один. Тож цей секрет уже майже й не секрет. До того ж ти мені практично рідня. Але про це ми поговоримо якось іншим разом. Досить на сьогодні одкровень, ти й так майже не торкнулася обіду. А тобі ще потрібно відновлювати сили після ранкових тестів. Відпочивай.
Керолайн плавно підвелася з-за столу. Не промовивши більше ані слова, вона граційною ходою попрямувала вглиб апартаментів і зникла за одними з тих самих прихованих, заблокованих для мене дверей, які безшумно розчинилися перед нею й так само тихо зачинилися за її спиною.
Я залишилася сидіти в тиші кімнати, дивлячись на обід, що холонув, і почуваючись ще самотнішою в цій розкішній золотій клітці.
#82 в Любовні романи
#3 в Любовна фантастика
#2 в Фантастика
#2 в Наукова фантастика
Відредаговано: 20.11.2026