— Сподіваюся, процедури не надто тебе втомили? — Керолайн привітно усміхнулася й жестом вказала на вільне крісло навпроти. — Сідай. Кухар сьогодні просто перевершив самого себе! Не так часто в мене тут бувають гості, от він і постарався.
Привітавшись, я мовчки опустилася в крісло. На столі справді стояв вишуканий обід, але апетиту в мене не було.
— Ви обіцяли відповіді, Керолайн, — нагадала я, дивлячись їй просто в очі. — Поки що мене оточують лише замкнені двері.
— І ти їх отримаєш, Тайро. Кожне слово свого часу, — вона витончено підняла келих, зробивши маленький ковток. — Щоб зрозуміти, хто ти й чому твоє тіло має такі властивості, потрібно повернутися до самого початку. До витоків того, як людство взагалі вчилося читати власний код.
Керолайн трохи відкинулася на спинку крісла, і в її очах спалахнув знайомий вогник захопленої дослідниці.
— Усе почалося дуже давно, ще на Старій Землі, десь у двадцятому столітті. Тоді вчені вперше серйозно припустили, що в ДНК записано не просто біологічне креслення — колір очей, зріст чи форму черепа, успадковану від батьків, — а щось значно глибше. Спадщину роду, особливості поведінки, схильності й навіть моральні якості.
Я насупилася, зацікавившись усупереч власному бажанню:
— Моральні якості? У генах?
— Саме так, — кивнула Керолайн. — У ті часи це здавалося божевіллям, але вчені провели один експеримент. Вони зібрали дві групи людей, попередньо розподіливши їх за наявністю та структурою певних ланцюжків у генах. Учасникам давали складні інтелектуальні завдання й за кожну правильну відповідь виплачували певну суму грошей. А наприкінці експерименту кожному пропонували вибір: забрати весь виграш собі або переказати його на благодійність, щоб допомогти іншим.
Вона зробила паузу, насолоджуючись моєю увагою.
— Частина людей без вагань віддавала все до останнього цента, а частина — забирала гроші собі. І коли результати порівняли з їхніми генетичними картами, з'ясувалася дивовижна річ. У тих, хто виявляв альтруїзм, простежувався один і той самий специфічний набір у генетичному ланцюжку. Його тоді жартома прозвали «геном щедрості».
Керолайн нахилилася трохи ближче до мене, і її голос став тихішим, набувши особливого, гіпнотичного відтінку:
— Це був перший доказ того, що людську душу, її пориви, пристрасті й навіть здатність кохати можна розкласти на алгоритми та хімічні сполуки. І якщо ДНК визначає, наскільки людина щедра… уяви, що можна вплести в цей ланцюжок, якщо володіти сучасними технологіями.
— Гаразд, уявила. Але навіщо це?
Керолайн ж, зробивши паузу, не відповіла на моє запитання. Жінка відкинулася на спинку крісла й продовжила, ледь усміхнувшись власним думкам:
— Дозволь мені трохи розповісти про моїх предків. Форт — це прізвище мого роду. Його засновник свого часу непогано піднявся на впровадженні перших технологій і весь спадок вклав у сімейний траст. Фонд, який виділяв його нащадкам гроші на навчання й дозволяв жити на відсотки лише за однієї умови: якщо вони поповнювали генофонд сім'ї, одружувалися з розумними іноземками й поліпшували породу. Це тривало століттями. Усі мої предки були пов'язані з технологіями: науковці, лікарі, інженери, розробники. Завжди на передовій науки й завжди з найкращою генетичною комбінацією у своїх жилах — успіх, який вони самі побудували завдяки тому першому родоначальнику та його правилу, створеному ще за часів, коли про генну інженерію й не чули. І точно не шукали у своїх жилах «ген щедрості». Дозволю собі навіть припустити, що саме в мене його точно немає.
Вона на мить замовкла, переводячи погляд із келиха на мене, і в її очах зблиснув хижий, непідробний вогник.
— І так тривало, доки не народилася я. Років так триста тому. Якщо тобі це цікаво.
Я мимоволі здригнулася. Триста років?
Керолайн помітила моє збентеження й похитнула келихом, дозволяючи бурштиновій рідині хлюпнутися об краї:
— Так, люба моя, ти не помилилася. Це тіло — таке саме надруковане, як і твоє. Воно прекрасне, удосконалене, з ідеальними показниками. Але моя свідомість… О, вона анітрохи не постаріла. Мій розум усе такий самий гострий, як і три століття тому, коли я вперше розробила технологію пересадки й перенесення людської особистості. Тоді я ще жила на Землі. Тож ми з тобою, Тайро, землячки.
#82 в Любовні романи
#3 в Любовна фантастика
#2 в Фантастика
#2 в Наукова фантастика
Відредаговано: 21.11.2026