Розділ 1

Книга - продовження історії "Другий шанс. Чуже тіло"! Зверните увагу, що є перша частина. 

-------------------------------------------------------------------------------------------

Я швидко крокував до космопорту, намагаючись не озиратися на будівлю «Форту», що залишилася за спиною.

Зберися, Коуле, справ повно! Не час озиратися назад. Потрібно здати вантаж кристалів, на які вже чекає постійний покупець, відправити деревину на визначення складу та вартості, зв'язатися з колишнім начальником і запропонувати водорості напряму. Справ саме стільки, щоб перестати думати про одну дівчину, якій не місце на твоєму кораблі. Моє життя — це далеко не завжди легка й безтурботна прогулянка. Поки що вона побачила лише небезпеки Геліоса-5, і цілком можливо, що на цьому її подорож могла б закінчитися. Космос — зовсім не дитяча пісочниця. А корпорації — не добрі дорослі, які сварять пустотливих дітлахів, погрожуючи пальчиком.

Ти сам п'ятнадцять років виконував накази. Так, іноді це була боротьба за життя колоністів проти місцевої живності. Але траплялося й те, про що ти не хочеш згадувати: повстання колоній, миротворчі експедиції на планети, де точилися справжні громадянські війни…

Усе, що ти виніс зі свого досвіду, — це розуміння того, що неможливо достеменно передбачити, на якій із планет на тебе чекає довге й безпечне життя. І поки ти мотаєшся в пошуках свого «куточка щастя», де одного дня збудуєш власний будиночок, та намагаєшся заробити на це щасливе життя, немає сенсу втягувати в усе це її. Тобі поки що нічого запропонувати.

Від нашого прощання минуло понад вісім годин. За цей час я розібрався з усіма своїми справами. Цифри на рахунку тішили, звіт щодо деревини з Геліоса-7 обіцяли надіслати завтра. А мої думки, щойно звільнившись, знову поверталися до Тайри.

А, чорт забирай, Коуле, кого ти дуриш? Тобі зовсім не байдуже. А може, їй подобалося бути поруч? А може… Мій мозок просто вибухав від спогадів і думок, які будь-якої миті починали стрибати від песимістичних прогнозів до спокусливих картинок спільного щастя.

— Капітане, я більше не спостерігаю на борту пасажирку Тайру Рейн. Ви просили простежити за тим, щоб вона щодня приймала вітамінізовану суміш. Мені скасувати цю директиву? — навіть Сіту одразу нагадала мені про дівчину!

— Сіту, от скажи, ти до мене прив'язана?

— Капітане, я з вами вже чотири роки й цілком задоволена вашим товариством.

— А от що ти відчуваєш?

— Я ШІ, я не відчуваю емоцій у тому розумінні, яке ви маєте на увазі. Але можу допомогти вам розібратися у ваших почуттях, ставлячи спеціально підібрані психологом запитання. Можу припустити, що ваше запитання пов'язане з тим, що я згадала пасажирку Тайру? Вам складно зрозуміти, що саме ви до неї відчуваєте?

— Яка ж ти здогадлива…

— Так, я досить добре вивчила ваш психотип і можу припустити, що ви маєте на увазі, навіть якщо не поставили прямого запитання вголос. Розпочнемо психологічне опитування?

— Не треба… Залиш мені хоча б можливість почати розуміти самого себе.

Ще годину я тинявся кораблем, займаючись дрібним ремонтом, аж поки не дійшов одного-єдиного висновку. Потрібно повернутися. Мені є що сказати Тайрі, і це точно не сухе «прощавай», яке я вичавив із себе біля входу до «Форту».

Я знову вийшов у космопорт, узяв аеропод і вирушив за знайомою адресою. Як член її родини, я міг відстежувати комунікатор Тайри, і вона досі перебувала там, не зрушивши з місця.

Темні важкі двері вежі чекали на мене там само. Я штовхнув їх і увійшов до прохолодного холу, де за стійкою рецепції мене зустріла усміхнена жінка.

— Ласкаво просимо до «Форту». Чим можу допомогти? У вас призначено зустріч?

— Послухайте, я сьогодні супроводжував сюди дівчину. Вона увійшла до будівлі о дев'ятій ранку за місцевим часом. Як мені її знайти?

— Вибачте, але сьогодні ви перший відвідувач. Більше сюди ніхто не заходив. — Вона професійно усміхнулася й запропонувала мені поставити інше запитання, з яким могла б допомогти.