Розділ 17. Через три роки

Три роки промайнули непомітно.
Вікторія прокидалася рано й одразу починала щось розповідати — про сни, про садочок, про дівчинку з кучериками, яка не хотіла ділитися іграшкою. Марина слухала, заплітаючи доньці коси, і ловила себе на думці, що саме ці ранки тримають її на плаву.
Вікторія росла відкритою й уважною. Кароока, чорнява, з серйозним поглядом не по роках. У садочку її любили, а Марина щоразу, забираючи доньку, відчувала тиху вдячність за життя, яке змогла вибудувати.
Робота давно перестала бути лише способом вижити.
Марина працювала онлайн, вела кілька міжнародних проєктів, і її ім’я вже знали. Керівництво довіряло їй складні завдання — ті, від яких інші відмовлялися. Вона не підводила.
Олена допомагала з Вікторією, коли Марина затримувалася. Не з обов’язку — з тепла.
— Ти багато на себе береш, — казала вона інколи.
— Я звикла, — відповідала Марина.
Чоловіків у її житті не було.
Були спроби — рідкі, обережні, одноразові. Вона не шукала. І не впускала. Не через страх — через відповідальність.
Одного ранку Марину запросили на нараду.
Євген Вікторович, керівник компанії, говорив зосереджено:
— У нас планується серйозний контракт. Компанію купують. Новий власник хоче переглянути структуру і ключові проєкти. Завтра о дванадцятій — загальна зустріч. Усі мають бути на місці.
Марина кивнула, роблячи нотатки.
Її це не хвилювало. Продажі, власники, зміни — вона звикла до нестабільності.
Але десь глибоко всередині з’явилося дивне відчуття. Ніби життя знову затамувало подих.
Ввечері, вкладаючи Вікторію спати, Марина довго дивилася на доньку.
— Мам, — раптом сказала Вікторія, — а тато існує?
Марина завмерла.
— Існує, — відповіла тихо.
— А він хороший?
Марина погладила доньку по волоссю.
— Так. Просто… не завжди все виходить так, як хочеться.
Вікторія кивнула, ніби прийняла відповідь, і швидко заснула.
А Марина ще довго сиділа біля ліжка, відчуваючи:
завтра щось зміниться.