Розділ 6. Те, що між рядками

Наступного ранку Марина прийшла в офіс раніше за всіх.
Кава була гіркою, думки — надто голосними. Вона відкрила пошту, перевірила задачі й змусила себе зосередитися. Учорашня поїздка не мала значення. Так вона вирішила.
Але офіс вирішив інакше.
— Бачила? — прошепотіли за спиною.
— Кажуть, він знову з кимось близький.
— Та ні, це та блондинка… Ліза. Вона тут раніше працювала, але з’являється, коли хоче.
Марина не підвела очей. Вона ненавиділа чутки. І водночас — ненавиділа, як різко стислося всередині від цього імені.
Ліза з’явилася ближче до обіду. Висока, впевнена, з ідеальним волоссям і посмішкою, що здавалася надто вивіреною. Вона пройшла коридором, ніби знала: на неї дивляться.
— Привіт, — сказала вона Ігорю, легко торкнувшись його руки.
Марина відчула це майже фізично.
Не має значення, — повторила собі. — Це не твоя справа.
Ігор відповів стримано. Без усмішки. Без жестів, які можна було б витлумачити як близькість. Але Марина вже не була певна, що бачить об’єктивно.
Після обіду вона пішла на зустріч із клієнтом. Працювала чітко, зібрано, краще, ніж зазвичай. Ніби хотіла довести — собі, а не комусь іншому — що вона тут не випадково.
Коли повернулася, на столі лежала записка.
«Зайди, коли буде час».
Кабінет Ігоря зустрів її тією ж холодною тишею. Він сидів за столом, зосереджений, серйозний.
— Чутки швидко поширюються, — сказав він без вступу. — Не звертай уваги.
Марина схрестила руки.
— Я не звертаю.
— Ти злишся.
— Ні, — відповіла вона занадто швидко. — Мені байдуже.
Він подивився уважно.
— Байдужість не виглядає так.
Вона відвернулася.
— У нас професійні стосунки. І я хочу, щоб так залишалося.
— Добре, — погодився він. — Але будь чесна хоча б із собою.
Марина вийшла з кабінету з відчуттям, ніби її викрили. Не словами — поглядом.
Увечері, вже вдома, вона довго сиділа біля вікна. Думала про роботу. Про Ігоря. Про Лізу. Про те, як дивно болить ревність, коли ти не маєш на неї права.
І вперше дозволила собі визнати:
це більше, ніж вона планувала.