23

У кареті душно. Чи то від погоди, чи від балачок компаньйонок. Їхати ґрунтовою дорогою в критому екіпажі взагалі не найприємніше заняття. Виглядаю з-за шторки, але Лаура поправляє її, промовляючи:

- Моя леді, непристойно так виглядати з вікна. Вас можуть побачити простолюдини.

- І що? - запитую нервово. Ніяк не можу визначити звідки все ж таки виходить те клацання, яке раптово з'являється і замовкає. І яка з дівчат за нього відповідальна, але з того, як ці троє старанно ігнорують звук, точно зрозуміло, що таке відбувається не вперше.

- Ви обрані самим Світлим Батьком! – праведно обурюється Лаура. - Не можна так розпоряджатися божественним даром та демонструвати його всім. Гідні бачити вас знаходяться в стінах палацу.

Відкидаюся на подушки та заплющую очі. Як же мені хочеться позбутися Лаури…

Чаювання закінчилося без подій. Після почутого про солдатів, я поринула у роздуми й на запитання фрейлін та Фаїни Трейні відповідала неуважно. Що там сталося? Лаура не сказала більше нічого конкретного. Може, й сама не знала.

А ось мені потрібно розібратися якнайшвидше.

Єдиним, що мені вдалося дізнатися, і це знання зовсім мене не порадувало, стало те, що новим генералом став вірний соратник принца Фелікса - Гурій Хорта.

Карета виїжджає на пряму дорогу до палацу. Підкови коней стукають об бруківку, гуркотять дерев'яні колеса. Доводиться підвищити голос, коли звертаюся до Лаури:

- Хто навчає мене володінню магією?

Дівчина дивиться на мене з неприхованим здивуванням, потім розтягує губи в усмішці, ніби співчуває:

- Ви ж ніколи цього не навчалися, Ваша Високість. Імператор вирішив, що факту наявності у вас сили вистачить для того, щоб передати її спадкоємцю. Не бійтеся, від вас ніхто не вимагатиме більшого.

Збентежено дивлюся на власні долоні. Сила у цьому тілі справді є. Зважаючи на мої відчуття, вона не маленька. Але чому Аріадні не дозволяли користуватися нею?

Магів набагато менше, ніж звичайних людей. Тих, хто готовий та вміє навчати, серед них небагато. Можливо, батько Аріадни не міг дозволити собі наймати приватного вчителя, а до спеціалізованої установи віддавати доньку злякався. Втім, я його розумію. Потрібно буде поцікавитися його долею.

Про монастирі, що знаходяться на відстані від міст, де навчали чаклунів з бідних родин, ходило дуже багато страшних оповідань. Не знаю, наскільки вони були правдиві.

Але чому ж принцесу не почали навчати у столиці?

Карета зупиняється. Зістрибую на землю й оглядаюсь. Погляд Даньяра помічаю миттєво. Принц сидить на коні й дивиться на мене. Вітально киває, смикає поводи та спрямовує скакуна до воріт. За ним йдуть супроводжуючі.

Цікаво, куди подався третій син імператора?

Підходимо до моїх покоїв. Берек займає звичне місце біля дверей, а я обертаюся до фрейлін. Вони біжать за мною, як курчата за куркою, розмахуючи віялами, мов крильцями. Зупинившись, зацікавлено дивляться у вічі.

- Залиште мене. На сьогодні ви вільні.

- Моя принцесо, - обурюється Лаура, підходячи ближче. Її пальчики торкаються мого передпліччя. - Ми залишимося з вами, як личить вірним фрейлінам. До заходу сонця ще багато часу.

- Я втомилася і хочу побути одна, - твердо дивлюся у вічі дівчині, але це не спрацьовує. Вона продовжує вдавати з себе найкращу на світі компаньйонку:

- Ми можемо принести тонізуючий чай та почитати разом. Відчинимо вікна, сядемо у вітальні на подушки і…

- Лаура, ти смієш сперечатися з кронпринцесою?

- Ні, моя леді! - ось тільки дівчина мене зовсім не боїться. Аріадна для неї ніхто. І це мене вже виводить із себе. Чому вона так поводиться?! Це вроджена дурість? Чи навпаки вона знає те, що приховано від мене?

Лаура підходить ближче, виявляється на відстані долоні від мого обличчя та довірливо повідомляє:

- Я хочу лише вберегти вас, моя люба, хочу бути поряд і допомагати у всьому. Розумію, як вам зараз самотньо. Особливо після смерті батька, коли ви залишилися зовсім одна. Ми вам потрібні. У цьому палаці так багато ворогів.

Вона дивиться на мене, шукаючи в очах мої емоції. Знаходить лише байдужість.

- Я дуже ціную тебе, Лауро, але сьогодні хочу побути сама.

Головна фрейліна щось усвідомлює та повільно відступає. Розкриває своє віяло і прикриває їм вигнуті вниз губи. У те, що вона дурна віриться слабо.

- Міледі! – уперед вискакує Міланія. - Але це суперечить етикету, ви повинні...

- Берек, відрубай їй голову! - наказую, кривлячись від мігрені, що зненацька наринула. Прикладаю пальці до скроні. Тієї ж миті фрейліни злякано ахкають і відскакують назад.

- Рахую до трьох, леді, - кваплю їх, дивлячись на приголомшені обличчя. - Ви залишите на самоті або мене, або свої голови. Один.

Фрейліни підхоплюють спідниці, різко розвертаються і тією ж світлою зграйкою вирушають коридором геть.

– Гарна робота, – хвалю стражника. Він схиляє голову на знак покірності, а я проходжу до покоїв.

Знов завмираю, переступивши поріг. Виникає дивне почуття, що щось у кімнаті неправильно.

За кілька хвилин слідом забігає Зоряна. Скоріше прагне допомогти мені зняти сукню.

- Ти стежила за моєю кімнатою?

- Звичайно. Заходила лише служниця леді Лаури, більше нікого. Вона дуже просила не говорити вам, щоб її не сварили.

- Леді Лаури? - через дзеркало впиваюся поглядом у служницю. Вона невпевнено киває, ніби в одну мить і сама засумнівалася у власних словах, але все ж таки каже:

- Так. Вона сказала, що її пані втратила сережку. Ми лише пошукали її, - схаменувшись, Зоряна знижує голос і додає: - Вона нічого не залишила, я перевіряла ще раз. І нічого не вкрала, я дуже пильно стежила.

Від старанності служниці на губах з'являється легка посмішка. Навіть головний біль раптом відходить і майже розчиняється.

- А меблі навіщо рухали? - питаю глузливо. Зоряна знітилася:

- Вона сказала, що сережка із золота і дуже дорога. Попросила допомогти трохи зрушити дивани та крісло. Я намагалася все повернути, як було. Це правда, міледі, я…