17

- Ваша Високість! - кричить жінка. Вона смішно закидає ноги, намагаючись навіть бігти аристократично. Стараюсь зрозуміти хто це. Жінці на вигляд за п'ятдесят, вона невисока, худа. На поясі висить зв'язка ключів. Нарешті усвідомлюю хто до мене звертається. Економка, вона керує покоївками.

- Я слухаю, - обертаюся до неї й трохи висуваюсь уперед, щоб Іоланта опинилася від економки трохи далі. Жінка кланяється, потім дивиться на принцесу і двері їдальні.

- Ваша Високість, - бурмоче управителька палацовими служницями. - Туди не можна принцесі.

- Чому?

- Такі правила, міледі.

Помічаю різницю між тим, як до мене звертаються фрейліни, слуги, підіслані Лаурою, та решта працівниць палацу. Перші наче щось знають або просто звикли до безпорадності кронпринцеси. Економка зараз не так упевнена в собі.

- Мені сміє вказувати служниця?

- Ні, я не... але такі правила, міледі.

- І в цих правилах зазначено, що дочка імператора не має права перебувати в малій їдальні?

- Ні, але... - економка зовсім тушується, але все ще намагається стояти на своєму.

- Але що? - рішуче підбадьорюю. Чи посміє вона сказати щось про рабське походження матері Іоланти?

- Принц буде незадоволений, - знаходить новий аргумент жінка. Навіть не питаю який із них. Точно не Велізар, а інші двоє мене однаково дратують. Тому одразу наказую стражнику:

- Відрубай їй голову!

Чоловік без роздумів вихоплює меч. Служниця з переляканим вигуком падає на землю, а я швидше хапаю воїна за рукав. Він здивовано обертається. Слухняний який!

Жестами наказую йому прибрати меч і відійти. Вартовий знизує плечима і кориться. Я ж вирівнююся і лагідним голосом повідомляю економці:

- На перший раз прощаю, але якщо таке трапиться ще раз...

Не закінчую погрозу, натомість гордо проходжу до їдальні. Уже за зачиненими дверима, пошепки звертаюся до мого рудобородого охоронця:

- Наступного разу не намагайся вбити когось насправді.

- Але ви ж наказали, міледі, - не розуміє. На високому чолі проступає глибока зморшка.

- Наказую: наступного разу, якщо я скажу відрубати комусь голову, просто поклади руку на ефес меча і зроби злісне обличчя.

- Добре, міледі, - киває чоловік і робить спантеличене обличчя. Втомлено хитаю головою, але згадую, що хотіла дізнатися ще дещо:

- Як тебе звати?

- Берек, міледі...

Відправляю вартового на пошуки служниці, а я обертаюся до розгубленої Іоланти.

- Займайте будь-яке місце, леді, - роблю жест рукою, обводячи приміщення. Вона обережно, немов іде тонкою кригою, проходить до найближчого стільця й ніяково сідає.

- Що ви любите їсти? - сідаю навпроти, милуючись довгими густими віями дівчинки. Її мати, найімовірніше, застала невільничі ринки, які існували на території Налли. Продавали на них і корінних жителів імперії, які потрапили в рабство за борги або якісь повинності, але більшу частину живого товару становили саме кілони. Я була зовсім маленькою, коли торгувати людьми заборонили, але читала про це і чула від старших.

Дівчинка продовжує мовчати. Розглядає стільницю і про щось розмірковує.

Вбігає незнайома служниця й отримує наказ подати нам обід. Дівчина злякано дивиться на Іоланту, але нічого не сміє сказати. Одразу йде на кухню.

Кошуся на Берека, який завмер біля дверей і вдає з себе мармурову статую, але так сопе, що розбудив би й мертвого, якби його приставили охороняти склеп. Меч у нього не найгостріший, тому навіть уявити боюся як довго йому довелося б відпилювати бідній економці голову.

Після того як похвалю його, треба буде насварити за зберігання зброї в неналежному стані.

- А які ягоди вам більше подобаються? - не полишаю спроби розговорити мою юну зовицю. - Може, полуниця? Або смородина? Лохина?

На останньому слові дівчина підіймає голову, дивиться на мене зацікавлено і з затаєним страхом.

Схиляюся ближче до столу й понижую голос, ніби ділюся великим секретом:

- В імператорській оранжереї є теплиця, де цілий рік під впливом світлої магії вирощують ягоди та фрукти для членів імператорської родини. Ми можемо дістати для вас будь-яку ягоду, леді.

Очі кольору гречаного меду дивляться з неприхованим захопленням. Це навіть трохи бентежить.

Нарешті, повертається служниця, виставляє переді мною страви. Підійшовши до Іоланти стає трохи далі, виставляє тарілки на стіл дещо осторонь, наче не перед самою принцесою, а перед тим, хто має сидіти на стільці поруч. Із сумом дивлюся на меч Берека, але цього разу мовчу.

Іоланта сидить, низько опустивши голову і згорбившись, над столом видніється тільки її маківка.

- Йди, - відпускаю служницю. Сама підіймаюся й обходжу стіл. Несильно натискаю пальцем дівчинці на хребет: - Принцеса має сидіти рівно, - вимовляю повчально. Тим часом посуваю тарелі й прилади до неї ближче. - Ні перед ким, крім кронпринца й імператора, ви не повинні схиляти голову, леді Іоланта. Ось так, підборіддя вище. У вас чудово виходить!

Повертаюся на своє місце якраз вчасно. Двері відчиняються і в їдальню заходить вихователька, приставлена до мене однією з моїх фрейлін. За нею поспішає Зоряна.

- Ваша Високість, - схиляє голову широкоплеча служниця. - Ваш наказ виконано.

- Чудово, - беру прилади й придивляюся до салату. Уже знаю чого можна очікувати від місцевих кухарів. Кидаю в бік виховательки: - Тепер ти можеш бути вільна.

- До кінця вашої трапези, міледі? - розгублено уточнює жінка.

- Ні, - дивлюся на неї без усмішки. - Назавжди. Мені ти не потрібна. У мене вже є особиста служниця, - переводжу погляд на дівчину, що ховається за її спиною: - Зоряна, наповни склянку принцеси Іоланти.

Служниця швидко киває і кидається до графина. Старанно ігнорую тремтячі руки моєї нової працівниці.

- Але, Ваша Високосте, - хмуриться вихователька. - Леді Лаура...

- І передай леді Лаурі, - перебиваю її, не бажаючи продовжувати розмову. - Що якщо вона ще раз посміє прислати до мене когось зі своїх людей, я поверну його назад по частинах.