14

Незабаром замурзана дівчина вже схиляється переді мною в поклоні. Вона стоїть навшпиньки, боячись забруднити підлогу в моїх покоях, ховає очі й тремтячі пальці.

- Як тебе звати? - сиджу в кріслі навіть не з гордині, яка має переслідувати кронпринцесу, а через слабкість нового тіла. Дівчина здригається як від удару. Тихо відповідає:

- Зоряна, Ваша Високосте.

- Ти працюєш у саду?

- Так, Ваша Високість. І в оранжереї.

- Ваша Високість тільки перший раз, потім "міледі", - морщуся від головного болю, що поступово наростає. Як Аріадна витримувала фрейлін поруч із собою цілими днями? Може, саме від цього вона пила ліки?

- Вибачте, міледі, - бурмоче Зоряна, дивлячись на брудні носики своїх туфель. Хвилину мовчки роздивляюся тремтячу прислугу, прикидаючи, куди її варто відправити, щоб з неї змили бруд і дали новий одяг. Дівчина, напевно, думає зовсім про інше, бо раптом падає на коліна і впирається лобом у підлогу. Мої брови здивовано злітають угору. А її голос зривається на плач: - Вибачте мені! Я не зі зла це зробила! Ніколи я не намагалася красти в імператора! Помилуйте, міледі, я готова чистити стайні, тільки збережіть мені життя!

Навіть не одразу знаходжу що відповісти, але від здивування встаю на ноги й наближаюся до дівчини.

- Піднімися! - командую досить жорстко. Служниця, схлипуючи, підхоплюється на ноги. Усе ще трясеться і не підіймає голову.

Що ж, саме така мені й потрібна.

Хочу торкнутися її плеча, але вчасно відсмикую руку. Дівчина й так на нервах, ще трохи й знепритомніє. Голос стає м'якшим:

- Я не збиралася тебе сварити, Зоряна. Скажи, навіщо ти збирала ягоди? Тебе не годують?

Сопе і мне в руках брудний фартух. Під нігтями в неї чорний бруд, руки поколоті. На щоці все ще видніється слід від удару. Задумливо оглядаю цілком миле обличчя служниці. Її варто відмити і нормально обробити всі ці садна.

Замислившись, підношу руку до її щоки. Раптово відчуваю тепло, що торкнулося долоні. Від моїх пальців до служниці тягнеться світло. Воно розгорається за кілька миттєвостей від ледь помітного мерехтіння до яскравого спалаху і так само стрімко гасне. Зоряна завмирає і, здається, перестає дихати. Лише очі злякано округлюються. Слід на її щоці та дрібні подряпини безслідно зникають.

Здивовано забираю руку, уважно розглядаю шкіру, але нічого незвичайного не помічаю. Значить, ось як відчувається світла сила. Темрява в мені пульсувала холодним полум'ям, клубочилася холодною завірюхою, а світло здалося приємним теплим вітром або спокійною водною гладдю. Тепер варто лише навчитися контролювати цей дар. Але не думаю, що різниця у володінні темною магією і світлою така вже й велика. Основна відмінність полягає у ставленні до сил. Світло з давніх часів шанували, а темряви боялися.

- То чому ти вкрала ягоди? - повторюю запитання, відходячи до крісла і знову опускаючись на м'яке сидіння.

- Благаю, міледі, - шепоче Зоряна. - Я лише хотіла допомогти бідній дівчинці...

Мені починає набридати, що кожне слово доводиться витягувати зі служниці насильно. Закидаю ногу на ногу і вимовляю роздратовано:

- Зоряна, ти зараз маєш дати мені чітку й вичерпну відповідь на запитання, інакше вилетиш із палацу сьогодні ж. Зрозуміло?

- Так, міледі, - вона навіть згинається навпіл.

Невдоволено підтискаю губи й знову запитую:

- Кому ти хотіла допомогти та навіщо вкрала ягоди?

Глибокий вдих, і я, нарешті, чую:

- Я хотіла віддати їх принцесі Іоланті.

Принцеса Іоланта...

Думки крутяться в голові так мляво, немов мозок перетворився на желе. Дивлюся на перелякану служницю, а сама намагаюся згадати дочок імператора.

Дівчатка не могли претендувати на престол, а народжені від неофіційного зв'язку не могли навіть передати титул ні чоловікові, ні дитині, тому уваги громадськості до них завжди було прикуто менше. Про Даньяра і Фелікса знали всі, а про принцес чули мало.

Я змогла згадати, що дівчаток народилося три. Старшу імператор віддав заміж за одного з лордів півночі, середня померла, не досягнувши повноліття, а молодша... Іоланта. Що ж я пам'ятаю про неї?

- Принцеса так любить ягоди? - знову запитую, хмурячись. Здається, я все-таки нічого не знаю.

- Її Високість погано годують, - ледь чутно вимовляє Зоряна.

Членів імператорської родини так люблять обмежувати в їжі? А поглянувши на Даньяра чи Фелікса, такого не скажеш.

- У чому причина?

Не знаю, що дратує мене більше: гул у голові чи те, як трясеться Зоряна. Але тиснути на неї далі не хочу, як не можу й змусити довіряти. Я зараз для неї кронпринцеса, представниця вищої аристократії, майбутня імператриця. Хоч в останнє мені чомусь вірилося дедалі менше... щось підказувало, що Аріадну не збиралися підпускати до влади й трону.

- Її мама, - глухо вимовляє Зоряна. - Була кілонкою. Вона померла невдовзі після народження доньки.

Ось воно що. Дочка колишньої рабині. Тоді зрозуміло, чому я не бачила її та не чула. Цікаво, як живе в палаці бідне дитя? Адже всупереч закону про скасування рабства, кілони так і не зрівнялися в правах з рештою жителів Налли.

- Скільки їй років?

- Десять, міледі.

Лише десять? Вона навіть не встигла б нічого накоїти у своєму житті, а служниця вже змушена красти для неї їжу.

Нашу розмову перебиває впевнений стукіт у двері. Здивовано перехиляюся через поручень крісла, щоб бачити гостя та дозволяю увійти. На порозі опиняється незнайома покоївка. Вона висока, майже на голову вища за Аріадну, широка в плечах, нагадує фігурою чоловіка. Вираз обличчя злегка гидливий. На ній довга сіра сукня і світлий фартух - типова форма особистої служниці.

Мовчки розглядаю її зібране в тугий пучок волосся, широкі брови. Покоївка робить саме так, як я очікую. Вона повільно підіймає голову і вимовляє:

- Я буду вашою особистою служницею, міледі.