Розділ 47

Аромат домашньої їжі подіяв не гірше за найсильніше заспокійливе. Перші десять хвилин за столом на юті панувала тиша, яку порушував лише стукіт столових приборів: і Коул, і Сімон їли з таким апетитом, ніби не бачили гарячої їжі кілька місяців. Що, зрештою, цілком могло бути правдою для вцілілого колоніста.

Сімон, якого Коул обережно привів із медвідсіку й посадив за стіл, виглядав змарнілим, але в його очах нарешті з’явилося щось схоже на осмислену увагу. А божевілля або повністю відступило, або просто сховалося десь у найвіддаленіших закутках його душі.

Коли з рагу було покінчено, а на столі з’явилися чашки з гарячим чаєм і ще теплі фруктово-вівсяні тарталетки, атмосфера остаточно розрядилася. Солодкий аромат карамелі та ягід подіяв на чоловіків саме так, як я й сподівалася: плечі Коула нарешті розслабилися, а Сімон довго розглядав маленький запечений десерт, перш ніж відкусити перший шматочок.

— Дякую, Тайро, — тихо промовив поранений чоловік, уперше за весь цей час щиро всміхнувшись. — Я вже й забув, що їжа може мати справжній смак, а не просто бути набором калорій.

— На здоров’я, Сімоне, — я м’яко всміхнулася у відповідь, зробивши ковток чаю. — Коул розповів мені про наш маршрут. Але… що ти сам плануєш робити, коли ми дістанемося першої ж станції під управлінням «Форту»? Маєш ідеї, куди податися далі?

Сімон задумливо опустив погляд у чашку, повертаючи її в пальцях.

— На Землю я не повернуся — це точно, — похитав він головою. — Та й кому я там потрібен? Я з «надрукованих». Фактично — біоматеріал із базовим набором навичок, вирощений під потреби колонізаційної програми. Моє тіло й мої знання — власність корпорації «Форт» за контрактом до кінця мого життя.

Він зітхнув, але в його голосі не було образи, лише втомлена сухість людини, яка приймає правила цього світу.

— За протоколом, найімовірніше, на станції «Форту» мене зафіксують як того, хто вижив у надзвичайній ситуації. За контрактом мені належить компенсація та медична реабілітація. Найімовірніше, після розслідування аналітики Корпорації перерозподілять мене на іншу планету зі схожими параметрами… туди, де потрібен інженер із водоочищення.

Сімон замовк, і на його обличчя знову набігла темна тінь.

— Хоча, якщо чесно… мені страшно. Знову неосвоєний світ, знову невідомість. А раптом там виявиться щось іще, чого сканери просто не помітили?

Коул, який до цього мовчки слухав нас, відкинувся на спинку крісла й похитав головою:

— Перш ніж тебе відправлять на новий об’єкт, Сімоне, тобі в будь-якому разі доведеться провести не один тиждень із психологами «Форту».

— Із психологами? — уточнила я, перевівши погляд на капітана.

— Саме так, — кивнув Коул. — Я вже не перший рік літаю Фронтиром і помічаю одну дивну річ: нові колонії «Форту» напрочуд мирні. Там практично немає бунтів, тяжких злочинів чи спроб захопити владу. Людей відправляють із найрізноманітніших куточків, із різним минулим, але вони живуть відносно спокійно. Мабуть, корпоративні психотерапевти та ментальні аналітики починають обробку колоністів ще до першого принтингу. Згладжують гострі кути в психотипі, підправляють реакцію на стрес, прибирають зайву агресію.

Ці слова Коула змусили мене глибоко замислитися.

Я згадала все, що читала ще у своєму «першому» житті на Землі про історію освоєння космосу. Деякі перші хвилі колонізації були справжнім пеклом: соціальні вибухи, криваві сутички за ресурси, деспотія окремих лідерів і постійні міжусобиці. У підручниках чітко зазначалося: без зайвих потрясінь і воєн виживали лише ті колонії, де переселенців згуртовувала єдина потужна ідея — національна чи релігійна.

Саме через це за тисячі років освоєння космосу утворилося кілька ізольованих, занесених до всіх історичних реєстрів світів. Десь процвітав суворий релігійний фанатизм, десь закріпилася жорстка монархічна структура, а деякі світи взагалі відмовилися від всеолінгви — спільної земної мови, що стала універсальною для всього космосу. Вони розмовляли власними мовами, давно вимерлими для решти людського суспільства, і жили абсолютно закритими громадами.

«Форт», схоже, вирішив цю проблему по-своєму: замість релігії та націоналізму вони просто тонко коригували психіку «надрукованих» людей.

Я спробувала згадати своє життя до появи на Геліосі-7. Чи спрямовував хтось мене до психологів? Чи були якісь дивні тести або бесіди до того, як мій розум опинився в новому тілі?

Нічого. Я не пам’ятала нічого подібного. Наче цього й не було. На Геліосі-7 суспільство справді здавалося напрочуд дружнім, тихим і згуртованим. Але тоді, прокинувшись у новому світі, я була настільки поглинута власним виживанням та адаптацією, що сприймала цей мирний уклад як належне. Я навіть не ставила собі зайвих запитань.

Але чому? Надто багато запитань, на які немає відповіді. Можливо, «Форт» застосовує свої методи потай, ще на етапі запису свідомості? Або стирає спогади про свій вплив? І що тоді було з Марком? Якщо припустити, що психологічна обробка була, то чи є ймовірність, що справжні риси характеру поступово повертаються до своїх носіїв?

Від цих думок по спині пробіг легкий холодок. Я подивилася на Коула, який спокійно допивав чай, і на Сімона, що розмірковував про свою подальшу долю. У цьому величезному, холодному космосі навіть власні думки й спокій могли виявитися лише ретельно прописаним кодом корпоративного аналітика.