Розділ 46

Ідея з обідом спала мені на думку якось сама собою, хоча раніше я вже пропонувала свою допомогу в цьому. Але зараз, щойно Коул погодився, мене охопило дивне хвилювання.

Опинившись знову на юті перед невеликим побутовим блоком «Колібрі», я на хвилину завмерла, міркуючи, що саме мені потрібно взяти. Зітхнула, згадавши Трейса та його поради, і пішла перевіряти, що з запасів нам доступно. Минулого разу я лише мигцем поглянула на овочі та зелень із Геліоса-7, які окремо відклали на зберігання. Але зараз, перебираючи соковиті, пружні плоди, я відчула незвичний приплив натхнення.

У моєму першому житті вміння готувати було для мене недоступним. На Землі воно було потрібне лише людям із «верхнього світу», які могли похвалитися особистими кухарями або походами до ресторанів — свіжа їжа стала розкішшю. Решта могла дозволити собі лише харчові концентрати та синтетичні брикети з яскравим присмаком хімічних добавок і суворим переліком калорій. Сотні років медіа подавали це як спрощення життя, доки кулінарія не перетворилася на елітну навичку винятково для багатих.

Для Геліоса-7 же кулінарія була обов’язковою рутиною, яку довелося опанувати більшості. На Фронтирі, як я зрозуміла, вміння готувати з натуральних продуктів було нормою, а не винятком. Мені відчайдушно хотілося довести, що я здатна готувати сама. І готувати не гірше за того ж Трейса.

Капітан… Коул, імовірно, як і я, звик до готових брикетів і синтетичних страв. Але якщо в моїх силах зробити приймання їжі не просто обов’язком, а приємним ритуалом, я докладу всіх зусиль. Мені хотілося зробити щось хороше. Показати Коулу, що я можу бути корисною не лише як випадкова напарниця з екстреного порятунку.

Тут, серед холодного металу, мерехтливих екранів і синтетичних харчових кубиків, зависнувши десь у чорній безкрайності космосу, справжня домашня їжа набувала зовсім іншого, майже магічного сенсу.

«І не лише для Коула, — урезонила я себе, подумки давши собі запотиличника. — Сімону зараз теж потрібно повернути смак до життя».

Бідолаха в медвідсіку виглядав наче тінь людини. Фізичний біль мине, але душевні рани від втрати всього, що він планував, і всіх, кого знав, загоюватимуться довго. Їм обом — і виснаженому колоністу, і Коулу, який учора виклався на межі сил, — потрібно було відновити енергію. Чоловікам потрібна ситна, гаряча й поживна їжа.

Я взялася до роботи, і звичні рухи несподівано заспокоїли нерви. Нарізаючи соковиті хрусткі бульби та сині плоди, що віддавали пряним ароматом, я поставила тушкуватися густе рагу. Як білкову основу довелося використати консервовані м’ясні волокна з корабельних запасів, але, просочені овочевим соком і спеціями з Геліоса-7, вони перетворилися на апетитну страву з багатим, насиченим ароматом.

Запах пряних трав і тушкованих овочів швидко витіснив із кают-компанії стерильний дух корабельного антисептика. Мабуть, саме запах і створює те саме домашнє тепло, якого нам усім так бракувало. Щось, що зможе, якщо не стерти, то хоча б ненадовго відкласти вбік неприємні спогади й допомогти забути про проблеми. Нам усім точно не завадила б така пауза.

Але мені здавалося, що цього мало. Після тієї паніки, що змушувала серце калатати об ребра в сутінках Геліоса-5, організму потрібна була не просто ситість, а маленька дофамінова радість. Щось солодке, здатне хоча б ненадовго заглушити липкий осад пережитого жахіття.

Порившись у шафках, я виявила брикет сушених солодких ягід, пакет із концентрованим сухим молоком і трохи вівсяних пластівців. Усе це супроводжувалося коментарями Сіту, яка називала місця й планети, звідки ці продукти потрапили на корабель. Схоже, Коул іноді перевозив щось і залишав собі по пакету на пробу, але постійно забував про ці покупки. Дивна звичка для людини, у якої зазвичай усе лежить на своїх місцях, але завдяки їй у нас буде десерт! Мені навіть захотілося усміхнутися від радості. У моїй голові швидко склався рецепт простої, але смачної теплої страви — запечених фруктово-вівсяних тарталеток із карамелізованим соусом.

Коли запахи їжі рознеслися вентиляцією корабля, двері побутового блоку безшумно розсунулися. На порозі стояв Коул. Він устиг змінити звичну куртку, пошарпану на Геліосі-5, на темний лонгслів, але на його обличчі все ще читалася глибока втома. Капітан зупинився, вдихаючи аромати, що витали в повітрі, і в його очах на мить промайнуло щире, майже дитяче здивування.

— Тайро… — тихо промовив він, похитавши головою. — Чим це тут пахне? Я вже забув, коли востаннє відчував запах справжньої їжі.

Я сором’язливо всміхнулася, розуміючи, що Коул просто намагається підняти мені настрій, і відчула, як до щік знову приливає жар:

— Їжа готова. Густе рагу з овочами та м’ясом для сил. І… десерт до чаю. Кажуть, солодощі чудово знімають стрес після зустрічі з нічними монстрами, — мій жарт вийшов таким самим незграбним, як і його спроба підбадьорити.

Коул підійшов ближче, переводячи погляд із приготованого в мультиварці рагу, яке я вже розкладала по тарілках, на мене. Його губи торкнула тепла усмішка.

— Здається, ми витягли з Геліоса-7 не просто втікачку, а справжній скарб, — промовив він із тихою похвалою в голосі.

Від цих слів серце в грудях пропустило удар, а думка «здається, йому справді подобається моя їжа» обдала свідомість першою за довгі дні щирою радістю.

— Зазирнеш до Сімона? — швидко перевела я тему, накладаючи першу порцію на тацю. — Думаю, цей запах виманить його з медвідсіку краще за будь-які ліки. Але йому все одно потрібно допомогти дійти до юту.