Розділ 42

Я посадив «Колібрі» на посадковий майданчик ближче до десятої ранку. Там уже стояв один вантажний шатл із відкритим апарельним відсіком. Перш ніж вирушити на пошуки зафіксованих Сіту звуків, довелося скомандувати дрону перевірити територію та сусідній корабель, щоб не залишати за спиною невідомість. Той слухняно спустився трапом і просканував увесь найближчий до нас простір, видавши звіт: «порожньо». Усередині чужого шатла також не було видно нічого живого.

Вичекавши для порядку близько пів години й не побачивши жодної реакції оточення на рухи дрона, що снував майданчиком, ми підготувалися до виходу.

Поки Тайра перевіряла застібки на куртці й кріпила до пояса кобуру, я спіймав себе на тому, що надто пильно за нею спостерігаю. Спогади про вчорашній вечір на юті досі відгукувалися дивним жаром у грудях. Коли я стояв у неї за спиною, спрямовуючи її руки, відчуття її крихкого тіла, що завмерло в нерішучості, її збите дихання і цей тихий, ледь вловимий трепет… Я так і не дізнався від неї, що саме сталося на Геліосі-7. Це збивало з пантелику й не дозволяло скласти чітке уявлення про дівчину. До того ж, на мить мені до біса захотілося не відпускати її, притягнути ближче, захистити від усього світу.

«Припини, Коуле, — жорстко наказав я собі, відправивши ці спогади й думки в найдальший куток своєї свідомості. — Ти капітан. Вона довірила тобі своє життя. Будь-яка сентиментальність чи відволікання тут, на необстеженій території, коштують крові, якщо не життя. Спочатку безпека. Усе інше — потім».

Я змусив своє обличчя набути звичного непроникного виразу. Емоції — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити, поки під ногами чужий ґрунт.

Ранкове повітря Геліоса-5 було неймовірно свіжим — пахло озоном, вологою землею і чимось віддалено схожим на запах хвої. Після стерильного повітря шатла цей світ здавався справжнім раєм. Але цей «рай» був абсолютно німим. Сканування периметра не виявляло жодних великих теплокровних об'єктів, і навіть місцеві птахи мовчали.

— Тримайся позаду за пів кроку, — напівголосно нагадав я Тайрі, коли ми спустилися трапом. — Палець уздовж корпусу пістолета, на спуск клади тільки за прямої загрози. Дивися навколо, не ґався.

— Зрозуміла, — тихо відповіла вона. У її голосі чулася тремтлива нотка, але пальці впевнено й правильно стискали руків'я імпульсника — вчорашній інструктаж не минув даремно.

— Сіту, де зафіксовано шуми? — уточнив я в ШІ через гарнітуру.

— Третій житловий блок на протилежному боці поселення, капітане. Прямо за курсом, приблизно за два кілометри від посадкового майданчика.

Ми рушили центральною вулицею. Селище виглядало не просто покинутим — воно здавалося застиглим у часі. У деяких вікнах досі горіло світло, майже непомітне за яскравого денного освітлення, на столах під вуличними навісами стояли кухлі із засохлими осадами напоїв і тарілки з рештками їжі, що вже зіпсувалися.

Ми рухалися обережно, не поспішаючи, з частими зупинками. Я методично перевіряв кожен потенційно небезпечний кут.

Близько полудня ми оглянули будівлю місцевої адміністрації. Двері були навстіж відчинені. Усередині — акуратно розкладені на столах датапади, невимкнені термінали, що транслювали системну помилку зв'язку, і рівно розставлені стільці. Жодних слідів боротьби, злому, гільз чи крові. Людей наче просто вирвали з реальності посеред робочого дня.

— Коуле… — прошепотіла Тайра, наздогнавши мене в коридорі побутового корпусу, куди ми зайшли годиною пізніше. Вона вказала на квад, покинутий посеред проходу, і куртку, що висіла на спинці стільця. — Вони ж не могли просто піти? Без речей, без транспорту?

— Евакуація так не виглядає, — похмуро відгукнувся я, оглядаючи приміщення. — Під час поспішної евакуації кидають важкі речі, але залишаються сліди метушні — перекинуті меблі, розсипані документи. А тут… наче вони всі одночасно встали й кудись пішли. Або їх змусили піти.

Огляд кожного сектора відбирав силу-силенну часу. Ми піднялися на другий ярус технічного складу, зазирнули до спорожнілого медпункту, де на медичних кушетках досі лежали розгорнуті одноразові простирадла, а в контейнерах акуратно стояли медикаменти. Я змусив себе діяти максимально прискіпливо: перевіряв показники портативного сканера біля кожної будівлі, вимірював рівень радіації та наявність токсинів. Сканер уперто показував норму.

Пошуки затягувалися. Ретельне дослідження покинутих будівель, обхід захаращених технікою проїздів і перевірка зачинених складських модулів забрали майже весь день. Сонце, яке вранці здавалося яскраво-білим, поступово схилилося до горизонту, забарвлюючи небосхил Геліоса-5 у тривожні багряно-фіолетові тони. Сутінки в цій півкулі згущувалися швидко, а довгі тіні від двоповерхових модулів стали густими й майже чорними.

Лише надвечір ми пройшли наскрізь усе селище й підійшли до третього житлового блоку, прихованого за будівлею водоочисної станції.

Будівля виглядала темнішою за інші — вікна першого поверху зсередини були закладені листами композитної броні та металевими ящиками.

— Гей! Тут є хтось живий? — голосно покликав я, піднявши гвинтівку й затуляючи Тайру плечем. — Ми з торгового шатла «Колібрі»! Що тут сталося? Є хтось?

Спочатку відповіддю була тиша. Але потім із глибини кімнати, заваленої коробками, почувся слабкий, сухий кашель. За ним — шелест і тихий, майже нелюдський стогін.

Я подав Тайрі знак залишатися біля входу:

— Кулак угору — завмри на місці. Ствол тримай догори, контролюй вулицю за нашою спиною.

Вона коротко кивнула, стиснувши губи й притулившись спиною до дверного косяка, і почала пильно вдивлятися в темну вулицю.

Я обережно ступив усередину.

У кутку, за імпровізованою барикадою з перевернутих металевих стелажів і термоконтейнерів, лежали двоє. Чоловік і жінка. Їхні комбінезони колоністів перетворилися на брудне, засмальцьоване лахміття, обличчя були виснажені до краю, а в запалих очах застигла порожнеча цілковитої приреченості. Чоловік був тяжко поранений — його нога нижче коліна була замотана якимись ганчірками, які давно висохли й набули бурого кольору від крові, що в них увібралася.