Розділ 37

Розвантаження та подальша закупівля затягнулися до самого вечора. Місцеві вантажні маніпулятори працювали вправно, перетягуючи палети зі смолистим лісом на палубу платформи й натомість завантажуючи в трюм «Колібрі-2» акуратні, герметичні контейнери з брикетами з водоростей. Новим супутником-ретранслятором зайнялися окремо: його дбайливо зафіксували в технічній ніші вантажного відсіку.

Коли остання партія вантажу опинилася всередині, я зв’язався зі своїм нейропомічником, поки ми перебували поза кораблем:

— Сіту, завершити вантажні роботи. Запечатати трюм, перевести стулки апарелі в режим повної герметизації.

— Вантажно-розвантажувальний цикл завершено, капітане, — м’яко відгукнувся голос ШІ через комунікатор. За моєю спиною важкі гідравлічні заслінки трюму зімкнулися, блокуючи доступ ззовні й переходячи в режим захисту.

— Зафіксовано стовідсоткову герметичність. Корабель заблоковано.

— Чудово. Дай нам пару годин на поверхні.

Комендант, шалено задоволений угодою та швидким поверненням зв’язку із зовнішнім світом, наполіг на тому, щоб пригостити нас вечерею. Він особисто провів нас із Тайрою всередину головного корпусу. Усередині цей металевий гігант нагадував затишний, хоч і трохи галасливий багаторівневий мурашник. Технічними коридорами та широкими ярусами снували люди, гуділи вентиляційні шахти. Колонія жила, розуміючи, що поки що вони змушені постійно перебувати поруч одне з одним. Тут не було можливості облаштувати віддалену ферму подалі від інших. Геліос-6 явно був не для інтровертів.

Ми піднялися на верхній ярус, де розташовувалася місцева їдальня. Величезне панорамне вікно з армованого пластику виходило просто на лагуну.

— Сідайте, де вільно, — комендант махнув рукою в бік місця біля самого скла. — Сьогодні в нас свіжий улов! Власне, як і щодня, — він зайшовся тихим сміхом, пропонуючи підтримати, вочевидь, давній для цієї планети жарт.

Тайра несміливо йому усміхнулася, але я бачив, що моя супутниця помітно почувалася не у своїй тарілці, перебуваючи поза кораблем і серед незнайомих людей.

Нам подали запечену океанічну рибу, м’ясо якої за текстурою нагадувало щільного омара, і розсип смажених молюсків під насиченим, трохи солодкуватим соусом із місцевих водоростей, що віддавав йодом і чимось іще. Порівняно з моєю звичною їжею та тією дурнею, яку видавали на кухнях космічних станцій, це було справжнє гастрономічне свято. Але, судячи з облич місцевих, морська дієта за кілька років їм уже добряче набридла.

Я спостерігав за Тайрою. Цікаво, як їй смакуватиме місцева їжа? Дівчина спочатку обережно торкнулася виделкою незнайомої страви, а потім із таким апетитом узялася їсти, що на її щоках уперше за всі ці дні з’явився здоровий, живий рум’янець.

— Дуже смачно, — тихо сказала вона, підставляючи обличчя теплим відблискам, що лилися з вікна. — Не думала, що на платформі посеред океану можна так чудово готувати.

Схоже, Геліосам варто було б налагодити постійний торговий маршрут між собою. Я вже бачив, як рибу легко обмінювати на м’ясо, а вітамінні брикети — на деревину. Спокійний, постійний, нудний маршрут чудово підійшов би для вільного торговця на порозі пенсії. Особливо зараз, поки «Форт» не почав стягувати свою «данину» з цих планет. Ще кілька років — і на свій відсоток можна буде придбати на старість непоганий будиночок на центральних планетах. Єдина проблема — у системі Аурі поки не було станції технічного обслуговування, що одразу створювало проблеми з ремонтом і паливом. Хоча… закину я потім цю ідею в Гільдії, може, когось зацікавлять такі вантажні перевезення навпростець.

За вікном темніло з неймовірною швидкістю. Безкрайня лазур океану вкрилася оксамитовою синявою, і саме в цей момент під водою почалося справжнє чаклунство.

Розрослі на мілководді лагуни гігантські дерева-корали, які ми спостерігали на екранах із корабля, почали пульсувати. Їхні гілки наливалися насиченим смарагдовим, пурпуровим і бірюзовим світлом, що пробивало товщу води на десятки метрів навколо. А над самою поверхнею, у хвилях, що розсікали воду, спалахували сріблястими іскрами луски плавців істот, які вистрибували з води. Вони пролітали кілька метрів у повітрі, підставляючи боки нічному вітру, а потім із м’яким сплеском поверталися у глибину океану.

— Неймовірно… — прошепотіла Тайра, затамувавши подих і не відводячи очей від вікна.

— Так, — тихо погодився я, дивлячись зовсім не на океан, а на її обличчя у склі. — Заради таких краєвидів і варто мотатися околицями Фронтиру.

Поступово напруга остаточно покинула дівчину. Ми сиділи біля панорамного вікна, неквапливо допиваючи місцевий напій і просто слухали гул океану за межами платформи. Попереду на нас чекали вихід на орбіту, запуск супутника й гіперстрибок до п’ятої планети, але просто зараз цей короткий вечір на Геліосі-6 здавався ідеальною паузою перед новою порцією невідомості.