Розділ 34

Світанок на Геліосі-7 забарвив монітори в глибокий пурпуровий колір. Вектор тяги було розраховано, усі системи вийшли на робочі параметри, і ми готувалися до старту. Але перш ніж запустити двигуни, потрібно було підготувати пасажирку. Тож я зайшов на ют і відсунув саморобну завісу:

— Прокидайся, Тайро. Зліт і вихід на орбіту — штука з хорошими перевантаженнями. Не хочу, щоб ти літала по відсіку. Давай у кабіну, посаджу тебе в друге крісло. Краще піднятися до сніданку, для твого організму це буде легше.

Тайра швидко підвелася. Натягнувши куртку, вона слухняно пішла за мною в рубку й опустилася в праве крісло пілота. Я допоміг їй підігнати універсальні фіксатори, які з тихим клацанням затиснули тіло в свої обійми. Дівчина помітно нервувала: її пальці вчепилися в підлокітники, а погляд метався по спалахуючих екранах панелі керування.

— Не бійся, для «Колібрі» під час передстартової тряски — це нормально, — сказав я, відкидаючись на спинку свого крісла. — Сіту, зліт. Переведення маневрових двигунів у режим підйому.

— Зліт підтверджено. Маневрові двигуни — сто відсотків потужності, — озвалася ШІ.

Корабель м’яко здригнувся, а потім із наростаючим гулом відірвався від посадкових опор. Перевантаження відчутно втиснуло нас у крісла. За броньованим склом кабіни вниз поповз серпанок фіолетової атмосфери Геліоса-7, доки планета остаточно не перетворилася на величезну фіолетово-зелену кулю на чорному тлі космосу.

Коли гул маневрових двигунів змінився рівним, ледь чутним гудінням, а Сіту вимкнула компенсатори перевантажень, Тайра трохи розслабилася, але тут же здригалася від кожного сигналу бортового комп’ютера.

— А… ми летимо на нову планету? — тихо запитала вона, дивлячись на дивну сітку графіків, що розгорталася на головному екрані.

— Поки ні. Зараз ми йдемо на маневрових, — я повернувся до неї, намагаючись говорити спокійно й розмірено, щоб трохи зняти її напруження. — Такі двигуни — для звичайного маневрування, зльоту й польоту на орбіті. А ось щоб подолати відстань між планетами, потрібен другий двигун — маршовий. Для гіпера.

— Я чула про нього, але ніколи не бачила. Та й знаю про нього не дуже багато.

— Принцип у нього, якщо двома словами, такий, — я всміхнувся, виводячи на лівий екран схему силової установки. — Реактор накопичує колосальний обсяг енергії й видає один короткий, але потужний імпульс. Ми називаємо це «пуш». Корабель буквально пробиває простір і здійснює стрибок по прямій.

Тайра перевела погляд на мерехтливу криву на екрані:

— По прямій? А якщо на шляху щось опиниться? Астероїд чи інший корабель?

— Ось саме тому людина сама такий стрибок розрахувати не здатна, — я вказав рукою на екран. — Повернути чи ухилитися в гіпері не можна. Тому тут усім керує Сіту. Вона зараз працює і очима, і вухами корабля.

— Вухами? У космосі?

— Саме так. Сіту сканує сектор не лише візуально через оптику. Вона надсилає в простір складний пакет акустико-магнітних і спектральних імпульсів і «слухає» відлуння. Їй потрібно отримати дані не просто про те, де щось знаходиться, а про те, з якою швидкістю і куди ці об’єкти рухаються.

Тайра насупилася, явно намагаючись уявити цей процес:

— І на це потрібен час?

— Так. Швидкість світла й швидкість хвилі — речі різні, та й відлуння повертається не миттєво. Що далі точка призначення, то довше ШІ збирає картину. Сіту будує не просто карту, а прогнозну модель майбутнього в цій ділянці простору на кілька хвилин уперед. І коли вона бачить чистий, безпечний коридор — ми даємо пуш.

— І на яку відстань ми можемо так стрибнути?

— Рівно на ту, яку Сіту встигла просканувати й прорахувати, — відповів я. — Зараз я запросив стрибок до орбіти Геліоса-6. Побуваємо там, раз я вже в цій системі. Заразом Гросс просив дізнатися, чому звідти вже кілька місяців немає жодного зв’язку.

— Розрахунок вектора стрибка до Геліоса-6 завершено, — пролунав спокійний голос Сіту. — Просторовий коридор чистий. Готовність маршового двигуна — десять секунд.

Я подивився на Тайру. В її очах усе ще застигли невпевненість і страх, але після розмови пальці вже не так судомно стискали підлокітники.

— Тримайся, пасажирко, — усміхнувся я. — Зараз буде поштовх.