Розділ 32

Другий день промайнув у технічній рутині. Вантажні дрони закінчували тягати стовбури й уже оброблену деревину до трюму, а сервісний дрон завершував ремонт паливної магістралі. Знову ходити поселенням і слухати плітки я не став — картина, на мій погляд, і так склалася. А тинятися просто так — тільки фільтри витрачати й нариватися на пригоди.

Ближче до вечора на посадковий майданчик знову прийшов Гросс. Без свити, із затиснутим під пахвою планшетом з актами передачі вантажу.

— Ну що, Коуле, усе готово, — старий розписався на віртуальному бланку й простягнув мені флеш-чип із підтвердженням оплати. — Мої люди перевірили трюм, балансування ідеальне. Дякую за угоди.

— Вам дякую за якісний нікель, — я сховав чип у кишеню. — Є пропозиції щодо курсу? Я ось думаю спочатку прошвирнутися по ваших сусідах. У системі Аурі є ще тераформовані планети, якщо не помиляюся?

— В системі десять планет, — Гросс хмикнув, дивлячись на призахідне фіолетове небо. — Першовідкривачі системи були без іскри фантазії: зорю назвали Аурі, а планети — Геліосами. «Сонячна система» у квадраті, щоб їх. Наскільки я знаю, Геліос-5 і Геліос-6 теж були терраформовані.

— От на П’ятий і Шостий я й планую заскочити перед виходом із системи, — відгукнувся я.

Гросс раптом насупився, його погляд став важким. Він помовчав, розглядаючи носки своїх черевиків, після чого понизив голос:

— Коуле… послугу не зробиш?

— Дивлячись, яку послугу. Ще одну?

— Ще… Окрему. Перевір, що там у них відбувається, — Ґросс прикусив губу. — У мене, як у начальника сектора, є прямий канал зв’язку з П’ятим і Шостим Геліосами. Але вони не виходять на зв’язок. Повна тиша в ефірі вже кілька місяців.

— Може, ретрансляційний супутник на орбіті накрився? — я знизав плечима. — На таких окраїнах електроніка вилітає на раз-два через сонячні спалахи.

— Може й супутник, — погоджуючись, кивнув Гросс. — Якщо справа в ньому і в тебе знайдеться в трюмі запасний буй-ретранслятор — запусти, будь ласка. А якщо там щось серйозніше або колонії взагалі покинуті — дай знати. Ну, або хоча б доповідай у «Форт», коли дістанешся до цивілізації. Якщо з ними все гаразд, сам розумієш, ми завжди готові отримати торговий шатл на постійну лінію. Так, робота на одному маршруті нудна, але перспективна. Ти деревину там у центрі здай на пробу. Вона смолиста, малюнок цікавий, може, знайдеться зацікавлений постійний покупець.

— Зрозумів тебе, Гроссе. Подивлюся, що там. Якщо справа тільки у супутнику — скину їм стандартну «віху». Щодо деревини зрозумів. Знаю, куди можна звернутися.

— І ще. Не кривдь Тайру і, якщо буде можливість, зроби їй нові документи. Реєстрація в системі потрібна будь-якій людині.

Ми потиснули руки. Ґросс пішов, а я повернувся на борт і віддав Сіту команду готувати двигуни до передстартового прогріву. Завтра на світанку ми залишаємо Геліос-7, ну а поки на мене чекав ще один вечір із моєю гостею.

Я запечатав шлюз, попросив Сіту подбати про безпеку корабля (а то мало що, ще якийсь колоніст вирішить пробратися на нього й покататися космосом) і, прихопивши контейнер із теплою вечерею, піднявся на верхню палубу.

— Сіту, відкрий технічний відсік, — скомандував я, навіть не намагаючись дублювати команду через зв’язок.

Панель клацнула, і важкі двері плавно поповзли вбік. На мій подив, дівчина не сиділа в кутку на матраці. Вона була просто біля самого порога — завмерла, насторожена, наче простояла так довгий час, чекаючи на мене.

Побачивши мене, вона трохи здригнулася, але назад не відступила. В її очах, уже не таких мутних і згаслих, як учора, читалося поспішне, майже дитяче полегшення. Як у людини, яка цілий день прислухалася до глухих звуків зовні й тільки зараз змогла остаточно перевести подих.

— Добрий вечір, капітане, — тихо сказала вона, підтискаючи губи й пропускаючи мене вперед.

— Вечір, — я мимоволі сповільнив крок.

Зустріти цей очікувальний, чіпкий погляд було несподівано. На мить у грудях щось кольнуло — те саме давно забуте відчуття, коли на тобі лежить відповідальність за чиєсь життя. Дівчина була тонкою, тендітною, досі блідою, і цей контраст між її безпорадністю та навколишнім залізом корабля викликав у мені дивне відчуття тепла. Мені захотілося не просто вивезти її звідси, а й сховати за своєю спиною від усього світу, поставити жирну крапку на будь-якому лайні, яке з нею сталося на цій планеті.

Я хитнув головою, проганяючи нахлинули емоції, і жестом підштовхнув її до юту:

— Проходь до столу. На сьогодні з роботою покінчено. Поїмо нормальної їжі, поки є можливість. — Після цих слів я подумки дав собі ляпаса. Бо прозвучало це так, ніби я не вірю в її здатність приготувати їжу самій. Молодець, чудовий початок розмови!

Але дівчина не звернула уваги на мої слова. Вона слухняно пішла слідом, а я спіймав себе ще на одній думці, яку мені вперше за довгі роки самотніх рейсів було приємно усвідомити: на борту «Колібрі» на мене чекав хтось живий, а не послужливий голос Сіту.