Розділ 30

Я прокинулася від тиші людського приміщення. Не цілковитої тиші, коли не чути жодного звуку. І не тиші природи, де немає місця людям. А тиші, у якій не було голосів, шелесту кроків, шарудіння одягу чи випадкового покашлювання. У ній чувся лише м’який шум рівно працюючої техніки. Розмірений гул вентиляції, що проганяла своїми трубами завжди однакову порцію повітря.

Я ледь потягнулася, щоб розім’яти кінцівки, і тієї ж миті ногу звело судомою. Довелося схопитися від болю й масажувати м’язи. Нестача мікроелементів в організмі одразу дала про себе знати таким чином. Окрім ніг, слабкість важкою пеленою скувала тіло. Голова була наче напхана ватою й погано міркувала, не впускаючи в пам’ять усі спогади одразу. До того ж разом зі мною прокинувся й голод, із несподіваною гостротою вказавши на головну для мене потребу. Живіт миттєво озвався глухим бурчанням.

— Доброго ранку, Тайро, — згори пролунав м’який, спокійний голос Сіту. — На кораблі одинадцять тридцять дві за стандартним часом. Ваш фізіологічний стан покращився на чотири відсотки, однак зафіксовано сильний дефіцит поживних речовин.

— Доброго ранку, Сіту, — тихо промовила я, сідаючи на матрац і спираючись спиною на холодну технічну панель. — А капітан?

— Капітан Рейн перебуває на палубі трюму. Наразі тривають приймання деревини та заправлення технічних резервуарів водою. На борту присутні двоє місцевих робітників. Режим тиші залишається чинним.

— Зрозуміла. Дякую, Сіту.

Я підсунула до себе пластиковий контейнер, який зібрала Аманда.

Усередині акуратними рядами лежали поживні брикети, щільні вакуумні упаковки зі збалансованим раціоном, медичний ін’єктор і чотири прозорі капсули з густою бурштиновою рідиною. На самому дні лежав запасний комунікатор.

Узявши ін’єктор, я вставила в приймальне гніздо одну з капсул. Прилад тихо пискнув, зчитуючи маркер.

— Ви проводите процедуру введення вітамінної суміші? — поцікавилася Сіту.

— Так, — я приклала сопло до стегна й натиснула кнопку. Шкіру обпекло легким уколом, а за кілька секунд по венах розлилося приємне, трохи поколююче тепло. — Це медикаменти Аманди. Щоб повернути організм до норми.

— Підтверджую безпечність складу, — відгукнувся ШІ. — У капсулі мінерально-вітамінний комплекс і м’який адаптоген. Рекомендовано прийняти харчову норму протягом п’ятнадцяти хвилин.

Я розпакувала один з енергетичних пайків. Їжа здавалася на смак прісною й трохи гумовою, але зараз моєму виснаженому тілу були потрібні саме калорії, а не вишукані страви. Я повільно жувала, запиваючи теплою настоянкою з термокружки, яку залишив для мене Рейн, і розмірковувала, чим би зайнятися весь день до вечора, коли можна буде вийти зі своєї схованки.

— Сіту… — тихо покликала я, коли нарешті впоралася зі сніданком. — А ти давно літаєш із капітаном?

— Бортовий інтелект «С-2» було встановлено на шатл «Колібрі-2» чотири роки й два місяці тому, — відгукнулася нейромережа з незмінною м’якістю. — Саме тоді капітан Коул Рейн викупив цей корабель після завершення служби в третьому десантно-штурмовому корпусі.

— Він увесь час сам? — чомусь вихопилося в мене.

— Від моменту придбання корабля капітан Рейн працює без постійного екіпажу. Коефіцієнт автономності корабля дозволяє керувати ним одноосібно, а капітан надає перевагу мінімальному втручанню третіх осіб у свої маршрути та робочий графік.

— Зрозуміло. Самотнє життя, — я підібрала ноги, обхопивши їх руками. — Він здався мені дуже суворим. Але подбав про воду, обігрів і постіль для абсолютно незнайомої людини.

— Капітан Рейн має високий рівень дисципліни та розвинене почуття відповідальності за безпеку на борту, — спокійно пояснила Сіту. — За час спільних польотів ним не було здійснено жодної нераціональної дії, яка загрожувала б життю людей або цілісності судна. Згідно з моїми алгоритмами, його психотип класифікується як захисний.

«Захисний…» — подумки повторила я. Це слово відгукнулося в мені дивним, забутим відчуттям спокою.

— А чим ви зазвичай займаєтеся під час довгих перельотів? Капітан же не просто сидить біля панелі керування тижнями?

— У режимі гіперстрибків капітан Рейн займається технічним обслуговуванням вузлів корабля, вивченням ринкових реєстрів Центральних систем, фізичними тренуваннями, симуляціями у Віртуалі та читанням художньої літератури. Якщо бажаєте, Тайро, я можу вивести на локальний екран відсіку список доступних інформаційних блоків або ввімкнути аудіокнигу, щоб скоротити ваше очікування.

— Читанням художньої літератури? — я щиро здивувалася, не очікуючи такого захоплення від колишнього військового десантника. — Це дещо несподівано. Так, Сіту, будь ласка. Увімкни щось легке. Хоча… якщо я тебе не відволікаю, можеш розповісти більше про корабель? І про те, як часто ви літаєте на такі планети, як ця? А потім?

І Сіту, слухняно зменшивши гучність до ледь чутного шепоту, щоб звук не проник за межі відсіку, почала розповідати про зоряні маршрути, далекі станції та будову «Колібрі-2». За цією тихою розмовою час плинув уже не як болісне очікування, а як розслаблювальний відпочинок, якого так потребував мій організм. Я слухала її, мабуть, декілька годин, після чого непомітно для себе провалилася в цілющий сон.