Розділ 29

Я прокинувся за годину до світанку, прийняв швидкий сухий душ і насамперед вивів на комунікатор системні логи відсіку номер два.

— Пасажирка спить, показники пульсу й дихання в нормі, — коротко відзвітувала Сіту. — Порушень периметра не зафіксовано.

— Чудово, — буркнув я, вставляючи в ніздрі м’які носові фільтри для виходу на поверхню планети. — Тримай режим спостереження. Якщо прокинеться — нагадай їй про необхідність дотримуватися режиму тиші й подбай про гарячий раціон.

Світанок на Геліосі-7 був прекрасний. Не такий гарний, як світанок у космосі, коли ти пролітаєш за кулею планети й виринаєш із її тіні, щоб буквально завмерти від вигляду зоряної корони, що з’явилася. Корабель летить далі — і ось перед тобою вже постає вся зоря у всій своїй величі. Наче монарх, який зустрічає своїх підданих у центрі зали. У кожній системі є лише він — головний над усіма, поки його супутники кружляють навколо у вічному танці й прагнуть зігрітися променями його уваги.

Зоря Аурі була жовтим карликом. Але, проходячи крізь шари атмосфери планети, її промені заломлювалися й набували фіолетового відтінку через підвищений вміст калію та марганцю. Мабуть, у надрах Геліоса-7 цих мінералів удосталь, а постійна сейсмічна активність підіймає їх у повітря. Хай там як, а заходи й світанки тут, вочевидь, були місцевою пам’яткою.

Довго, щоправда, милуватися світанком мені не дали: камера зовнішнього периметра вже повідомляла про прибуття відвідувачів. Тож, схоже, до поселення я вирушу в супроводі. Як учора сказав місцевий начальник, я перший, хто прилетів на цю планету за кілька років, тож я розумів цікавість її мешканців.

Одразу після виходу з корабля мене перехопила група місцевих агрономів разом із Гроссом, про якого я щойно згадував. Виглядали хлопці захеканими, але в очах горів азарт: мабуть, вільний торговець для них був рідкісним шансом отримати те, про що на центральних станціях навіть не замислювалися.

— Капітане Рейн, хвилинку! — молода жінка в забрудненому землею комбінезоні простягнула мені чип-накопичувач. — Тут дані про склад нашого ґрунту та спектральний аналіз місцевої флори. Ми склали список насіння й мінеральних добавок із подібних планет або супутників… на кшталт Сканії чи Кайка. Раптом ви або хтось із ваших знайомих рейнджерів пролітатиме через ті сектори?

— Із Кайка дещо привезти реально, — я покрутив чип між пальцями. — Там якраз рейнджери з моєї гільдії беруть руду. Але якщо особисто робити гак від Центру до вас і назад… розраховуйте на вісім-дев’ять місяців, не менше. Стрибки між секторами зараз є не всюди. Заявку до реєстру гільдії я скину, але нічого не обіцяю.

— Це вже хліб, Коуле, дякую, — Гросс скупо всміхнувся й міцно потиснув мені руку. Про Тайру він не обмовився жодним словом і навіть не глянув у бік корми фрегата. Справжній старий звір. Вожак зграї.

Щоб поки не чекати біля корабля на доставку деревини та обіцяних металів, я вирішив прогулятися поселенням — розім’яти ноги й оцінити, чим узагалі живе ця колонія.

Поселення було невелике: кілька десятків модульних житлових та робочих блоків, теплиці, майстерні. Але мою увагу одразу привернула одна з великих складських будівель на краю житлового сектора. Частина її даху й стінових панелей обвуглилася, а навколо рухалися два дрони, витягуючи обгорілі балки. Свіжі сліди пожежі. І, судячи з усього, пожежа сталася буквально кілька днів тому. Їй днів п’ять максимум, якщо не менше.

Я зайшов до місцевої громадської їдальні — одноповерхового блоку, де смачно пахло свіжим трав’яним відваром і печеними овочами. Взявши собі кухоль гарячого напою та запропонований сніданок, я сів біля вікна в напівтіні. Приємно побалувати себе свіжою їжею після кількох тижнів на готових брикетах!

За сусіднім довгим столом голосно сперечалася компанія чоловіків у робочій формі:

— …та я тобі кажу, Марк після того випадку сам не свій! Ходить мовчазний, на цей згорілий склад навіть не дивиться.

— Та замовкни ти, — осадив його другий, знизивши голос. — Людина наречену втратила, можна сказати. Три дні як попращалися, а ти тут язиком чешеш. Нещасний випадок, з ким не буває.

— Нещасний, аякже! — фиркнув перший. — Ви б бачили, в якому стані її передали до медблоку…

Я підняв кухоль, удаючи, що захоплено вивчаю комунікатор, але кожне слово відкладалося в пам’ять. Марк. Згорілий склад. Поховання три дні тому. Наречена.

Картина складалася кепська. І що більше я чув, то сильніше хотілося поставити більше запитань цьому Марку. Побутовий нещасний випадок? Ну-ну. Гросс мав рацію: якщо ця дівчина «воскресне» в очах колонії, тут може статися “суд Лінча”. І тепер я розумів, що йому це зовсім не потрібно. Простіше відправити дівчину геть, ніж створювати прецедент.