Розділ 27

Дорога до того, що ми називали космопортом, здавалася мені нескінченним туманним сном. Нічне повітря обпалювало легені, ноги після трьох днів бездіяльності слухалися погано, а в руках я до судом стискала контейнер, куди Аманда напхала все, що змогла знайти корисного для мене: вітаміни, ліки та їжу.

Вибачаючись, вона поклала мені один багаторазовий ін’єктор і лише кілька капсул до нього.

— Пробач, але я відповідаю за всю колонію. Цього вистачить на перший час, щоб твій організм прийшов до ладу. Але потім намагайся дотримуватися збалансованої дієти. Її я вже скинула на запасний комунікатор. Він теж у контейнері.

Перед самим виходом із технологічного тунелю Гросс зупинився, взяв мене за плечі й подивився просто в очі:

— Тайро, слухай мене уважно. Коул Рейн — колишній десантник. У цих хлопців військовий кодекс намертво вбитий у голову, просто в мозок та кістки. Якщо він дав слово довезти тебе й не ставити зайвих запитань — він його дотримається, чого б йому це не коштувало. Нехай він перший і єдиний, хто прилетів на нашу планету, але, повір, я не віддав би тебе абикому. З ним ти в безпеці.

Тоді я лише мовчки кивнула, намагаючись змусити себе повірити цим словам. Після Марка, після його зради й трьох днів смерті, довіра здавалася мені розкішшю, яку я більше не могла собі дозволити.

Ніколи більше.

Ніколи… Хоча, коли я піднялася апареллю й підвела очі на капітана, мене наче пронизало якесь відчуття впізнавання.

Так буває: ви йдете, ваш погляд вихоплює очі іншої людини в натовпі, і вам здається, що ви давно її знаєте. Що якби підійти й запитати, вона з радістю кивнула б вам і сказала щось на кшталт: «Ага, ми з тобою разом навчалися, пам’ятаєш?» 

Але я точно знала, що бачу цю людину вперше в житті. Він стояв на верхньому майданчику — високий, широкоплечий, у потертій куртці, з очима, які не бігали навколо, а наче приціли вихоплювали все, що здавалося йому незвичним чи цікавим. Він не виглядав похмурим або страшним, радше зібраним і небезпечним. Так, небезпечний — це було правильне слово.

Але тут наші погляди перетнулися, і мені стало не до думок.

Серце підскочило кудись до горла. По шкірі пройшла дивна, гаряча хвиля, від якої на мить перехопило подих. Це не був страх. У присутності цього абсолютно незнайомого й небезпечного чоловіка мене охопило нелогічне відчуття спокою. Мені хотілося зробити крок до нього. Хотілося сховатися за його широкою спиною від усього світу, від страху й від власних можливостей, які мене лякали.

«Що це зі мною? З глузду з’їхала?» — подумки прикрикнула на себе, відчуваючи, як шалено пульсує жилка на скроні, поки я крокувала нагору. Я щойно вибралася з пекла, мене офіційно оголосили мертвою, а я стою й не можу відірвати погляду від якогось чоловіка, з яким мені доведеться летіти бозна-скільки часу! І попри моторошний страх перед рештою світу я відчувала якусь ірраціональну довіру.

Тайро, з чого б це? Може, у нього є якісь власні здібності? Яке-небудь суперопромінення, щоб усі йому довіряли. Він же, можна сказати, самотній рейнджер-торговець. Напевно, це воно. Треба буде запитати Гросса, може, він теж це відчуває?

Але я не встигла.

Поки я збиралася з думками, Гросс уже пішов. Важка стулка шлюзу зачинилася зі скреготом, відрізаючи мене від Геліоса-7 і від усього, що я знала в цьому безкрайньому космосі. Ми залишилися самі в напівтемряві трюму, наповненому рівним гулом корабельних систем.

— Ходімо, — промовив Коул. Його голос прозвучав несподівано м’яко й оксамитово. Якщо я хотіла б знайти слово, то це було саме воно. Він зробив крок до мене й простягнув руку, щоб забрати мій контейнер. — Я покажу, де ти житимеш ці три дні. На жаль, іншого місця, щоб сховати тебе, у мене не знайшлося. Тож…

Його пальці випадково ковзнули по моєму передпліччю.

Мене наче легенько вдарило струмом. По руці пробіг електричний спалах, змусивши дрібні волоски стати дибки. Від подиву я затамувала подих і подивилася на нього знизу вгору. За його застиглим поглядом і тим, як важко здійнялися його груди, я зрозуміла: він теж щось відчув.