Розділ 22

— Ми не можемо просто вийти й розповісти про те, що сталося, — Аманда нервово заходила по приймальні, обхопивши себе руками. — Тайро, у мене в голові каша. Я лікарка, я повинна мислити тверезо, але зараз емоції просто блокують усе. Ми обидві не зможемо тверезо вирішити, як вчинити.

— У мене зовсім немає ідей, — сумно відгукнулася я. — Я навіть не розумію, що сталося з моїм тілом.

Аманда зупинилася, на секунду замислилася, а потім рішуче кивнула:

— Нам потрібен Теодор. Гросс очолює колонію, у нього є досвід, неупереджена думка, холодна голова, і він знає, як улаштована колонія зсередини. Я приведу його. А заразом захоплю з кухні нормальної їжі — тобі потрібно відновлювати сили.

Вона приклала долоню до панелі керування, погасила основне світло в приймальні, залишивши лише приглушене чергове освітлення, і вислизнула за двері. Надворі вже стемніло — сутінки на Геліосі-7 завжди густою бузковою пеленою огортали поселення, переходячи у фіолетову ніч.

Я залишилася сама в напівтемряві медблоку. Відчуття слабкості поступово змінювалося тривожним усвідомленням: десь там Марк. Людина, яка замкнула мене в палаючому ангарі й спокійно пішла, поки я горіла живцем. Якби не диво... Так, інакше ніж дивом я не могла назвати своє одужання. Друге за моє життя. Чому? Як? Відповідей у мене точно не було.

Минуло близько двадцяти хвилин, перш ніж стулка дверей знову з шипінням роз'їхалася, а на порозі з'явилася Аманда з великим термоконтейнером. За нею мовчки увійшов Теодор Гросс.

Голова колонії мав стомлений вигляд — на його чолі залягли глибокі зморшки, а в погляді читалася важкість людини, яка несе відповідальність за пару сотень життів на новій планеті. Але коли його погляд упав на мене, що сиділа на кушетці, Гросс завмер. Його зазвичай непроникне обличчя здригнулося.

— Аманда сказала, що в нас надзвичайна ситуація… але я не очікував побачити таке, — тихо промовив він, повільно наближаючись. Він зупинився за крок від мене, вдивляючись у моє обличчя, наче перевіряв, чи не оптична це ілюзія. — Тайро. Твою матір! Ти справді жива.

— Жива, — тихо відповіла я.

Аманда мовчки поставила контейнер на стіл і виклала переді мною тушковані коренеплоди та термокухоль із поживним бульйоном. Я вдячно кивнула й одразу взялася до їжі, поки Гросс безсило опустився на металевий стілець навпроти.

— Розповідай, — жорстко промовив він.

Я повторила історію. Про Марка, який підстеріг мене, про бійку, про реагенти і про те, як він замкнув важку засувку, знаючи, що я залишилася всередині. З кожним моїм словом обличчя Гросса ставало похмурішим. Коли я закінчила, у медблоці запала тиша.

— Чорт… — процідив крізь зуби Теодор, проводячи долонею по обличчю. — Виходить, він збрехав нам про все. Кричав, що в усьому винен підземний поштовх. А ми просто були в жаху, знайшовши твоє тіло на складі. Іншим і на думку не спало, що тут щось не так, але я-то знав, що ти вже день як перейшла до теплиць через конфлікт із Марком. Щоправда, я не думав, що він здатен зайти так далеко.

— Що ми з ним зробимо? — Аманда схрестила руки на грудях, і в її голосі прорізалася злість. — Замкнемо його? Судитимемо? Теодоре, він же ледь не скоїв убивство! Точніше, він скоїв його своєю бездіяльністю! Майже. Якби не диво...

Гросс важко зітхнув і похитав головою:

— І куди ми його посадимо, Амандо? На Геліосі немає в'язниці. У нас немає карцерів, немає конвою і зайвих охоронців. У колонії катастрофічно не вистачає робочих рук. Ми не можемо просто викреслити працівника чи посадити його під замок — кожна людина на рахунку. Максимум, що я можу зробити просто зараз, — перевести його на найважчі й найбрудніші роботи у зовнішньому контурі та запровадити особисту заборону на алкоголь. Але головна проблема навіть не в Марку…

Він підняв на мене важкий погляд:

— Головна проблема — це ти, Тайро.

Я завмерла з кухлем у руках.

— У якому сенсі? Ви думаєте, я брешу?

— Річ не в твоїх словах. Річ у самому факті твоєї присутності, — Гросс подався вперед, упершись ліктями в коліна. — Офіційно три дні тому ти згоріла. Аманда підписала свідоцтво про смерть і відправила звіт до Центрального Реєстру «Форту». А тепер ти сидиш перед нами ціла-цілісінька. Як думаєш, що скажуть колоністи, якщо ти просто завтра вийдеш на вулицю?

— Скажуть, що стався збій? — невпевнено припустила я. — Або… не знаю! Раптом вони подумають, що я мутантка? Яке-небудь чудовисько? Якщо я скажу, що сама відновилася після пожежі, вони просто злякаються. Подумають, що я більше не людина.

— Гірше, — похитав головою Гросс. — Якщо ти скажеш про аномальну регенерацію, люди справді можуть запанікувати або почати завдавати собі ушкоджень, щоб перевірити можливості власних тіл. Але якщо ми спробуємо це приховати й списати на лікарську помилку... Вони вирішать зовсім інше. Вони вирішать, що Аманда, скориставшись доступом до медичного біопринтера та своїми повноваженнями лікарки, просто «надрукувала» свою подругу заново.

Аманда аж відсахнулася від столу:

— Що?! Але біопринтер у колонії призначений лише для друку окремих тканин, шкіри та простих внутрішніх органів! Він не може відтворити цілу людину з її пам'яттю та особистістю! А той, що є власністю «Форту», повністю опломбований і налаштований на приймання колоністів. Я ніяк ним не керую. Моє завдання — побачити повідомлення про майбутній друк, вставити контейнер із біомасою та зустріти новачка, коли автоматика завершить свою роботу. «Форт» зберігає свої таємниці, а втручатися в процес друку заборонено.

— Ти це знаєш, Амандо. Я це знаю, — відповів Гросс. — А звичайні люди — ні! Для них принтер — це «чорна скринька», яка вже одного разу надрукувала їхню живу плоть і перенесла їх на Геліос. І якщо поселенням поповзе чутка, що лікарка з дружби надрукувала загиблу подругу з резервних біоматеріалів... я не знаю, що буде. У кожного другого з'являться запитання та прохання. Може, щодо родичів, а може, й щодо себе. Коли. Саме коли, а не якщо, тут у якийсь момент помре один із колоністів, люди прийдуть до тебе, Амандо. Вони вимагатимуть: «Надрукуйте мого чоловіка! Надрукуйте мого брата! Ви вже зробили це для Тайри!» А коли ти відповіси «ні» — на нас чекатиме бунт.