Розділ 21

Морг колонії зовсім не був похмурим підземним склепом зі старих земних фільмів чи вірт-ігор. На Геліосі-7 взагалі не робили підвалів — тут були лише одноповерхові модульні блоки.

Це приміщення, найімовірніше, слугувало звичайним технічним складом при медпункті, де зберігалися порожні контейнери та зайвий інвентар. А низьку температуру підтримували заради ліків.

У будь-якому разі я вже майже перетворилася на бурульку і насамперед хотіла знайти, чим би прикритися.

Аманда ніколи не згадувала, щоб у поселенні до цього дня хтось помирав. Мабуть, моє тіло просто принесли сюди, поклали на металевий стіл і зачинили двері. А бирка на нозі з виведеним маркером номером — зовсім не ознака жорстокості. Це був жест лікарки, яка звикла суворо дотримуватися медичних протоколів у всьому, навіть коли цей протокол доводилося застосовувати вперше.

Я повільно сіла на столі, долаючи слабкість. Рухи давалися важко — пальці рук погано слухалися, а ноги здавалися чужими, ніби їх відлили зі свинцю. Але найстрашнішим було інше відчуття. У глибині живота розростався жахливий, пекучий зсередини голод, якого я ніколи в житті не відчувала. Кожна клітина тіла буквально вимагала їжі.

Коло замкнулося.

Мій маленький затишний світ із теплицями, запахом землі та посиденьками на кухні згорів, а я прокинулася там, де й мала опинитися, якби залишилася доживати свій вік на Землі.

Я спустила ноги зі столу й озирнулася.

Навколо справді було багато складського: стелажі, заставлені коробками з медикаментами, контейнери з фізрозчинами та дезінфекторами. На одній із нижніх полиць я помітила те, що шукала, — акуратно складену стопку стандартного одягу. Точно такі самі сіро-блакитні штани та простору сорочку видала мені Аманда в перший день на Геліосі.

Якось піднявшись на тремтячі ноги й здерши зі стопи пластикову бирку, я потягнулася до одягу.

Потрібно було поспішати та зрозуміти, що відбувається з моїм тілом, чому я жива після пожежі і, головне, — знайти вихід звідси.

Одяг натягувався з зусиллям — змерзлі пальці погано слухалися, а слабкість у колінах змушувала хапатися за стелажі. Натягнувши речі, я зробила перший крок до важкої дверної панелі, що відділяла склад від основного приміщення медблоку.

Стулка від'їхала вбік із тихим шипінням.

На моє щастя, за столом у приймальні сиділа Аманда. Вона схилилася над планшетом із заплаканими, червоними очима. Почувши звук дверей, що відчинялися, вона недбало кинула, навіть не підводячи голови:

— Я ж попросила не заходити, мені потрібно закінчити звіт…

— Амандо… — мій голос прозвучав сухим, хрипким шелестом.

Вона здригнулася й повільно підняла погляд.

Планшет вислизнув із її ослаблих пальців і впав на підлогу. Обличчя Аманди миттєво втратило всі барви, ставши білішим за лікарняне простирадло. Вона схопилася, збивши стілець, і в жаху притиснулася спиною до стіни, дивлячись на мене широко розплющеними очима, сповненими дикого шоку.

— Т-Тайро?.. — затинаючись, видихнула вона, хапаючи ротом повітря. — Цього... цього не може бути... Ти… ти мертва!

— Я жива. І я дуже хочу їсти, — задихаючись, промовила я й зробила крок уперед.

Побачивши, як я ледве тримаюся на ногах, лікарський інстинкт Аманди на мить пересилив забобонний страх. Вона кинулася до мене, підхопила під руки й допомогла сісти на кушетку.

— Їжа... Там, на стійці, аварійний пайок! — заметушилася вона, тремтячими руками подаючи мені спресований брикет і контейнер із поживною сумішшю.

Я накинулася на їжу, мов дикий звір. Висококалорійний пайок зник за лічені секунди. Лише коли в шлунку з'явився перший натяк на тепло, відчуття дикого голоду почало поступово відступати.

Поки я жадібно їла, Аманда, усе ще бліда як полотно, машинально прикріпила до мого зап'ястка сканер. Прилад тихо пискнув, видаючи довгу стрічку показників.

— Це неймовірно… — шепотіла подруга, розглядаючи монітор і перебиваючи власний страх здивуванням. — Усі життєві показники в абсолютній нормі. Тиск, пульс, нейронна активність... Але твій організм катастрофічно виснажений. Тайро, у тебе показники регенерації тканин перевищують норму в сотні разів! Уся твоя шкіра... кістки... вони повністю відновилися. Але рівень насиченості організму просто один величезний мінус, наче він сам витягнув з себе усі запаси на відновлення тканин!

Вона підняла на мене затуманений погляд:

— Минуло три дні, Тайро. Три дні від моменту пожежі. Офіційно ти мертва. Документи вже відправили в систему, тебе внесли до реєстру втрат… Що там сталося?!

Я зробила глибокий вдих, стискаючи в руках порожній контейнер, і розповіла їй усе. Про те, як Марк підстеріг мене, як затягнув на склад, про бійку, стелаж із реагентами, що впав, і про те, як він кинув мене замкненою в палаючому ангарі, рятуючи власну шкуру.

З кожним моїм словом обличчя Аманди змінювалося. Мрійливий, рожевий вираз, із яким вона ще тиждень тому захищала Марка, остаточно зник. На його місці залишився лише жах від того, що, здавалося б, знайома людина могла так учинити, і усвідомлення власної сліпоти.

— Марк... — прошепотіла вона, прикриваючи рота долонями. — Він нічого не сказав... Він прибіг увесь у сажі, кричав, що пожежа почалася через підземний поштовх! Сказав, що на складі зсунулися балки, стався зсув ґрунту… Усі повірили, що це нещасний випадок! Через черговий поштовх землетрусу!

Вона безсило опустилася на сусідній стілець, дивлячись на мене з німим відчаєм:

— Боже, Тайро… Він залишив тебе там помирати. І брехав нам усім просто в очі.