Розділ 20

Марк тягнув мене в бік складського ангара. Я намагалася кричати, але його друга рука важкою, липкою долонею намертво затулила мені рота. Запах алкоголю й чоловічого поту вибивав рештки повітря з легень.

Він запхнув мене всередину мого колишнього робочого місця й зі скреготом засунув засув. На складі панувала цілковита темрява, яку розбавляло лише слабке бузкове світло далеких зовнішніх ліхтарів, що пробивалося крізь верхні люки.

— Ти думаєш, погралася в недоторку — і досить?! — прошипів він, притискаючи мене спиною до стелажа з високими пластиковими боксами. — Я заради тебе все робив! А ти від мене як від прокаженого тікаєш!

— Назад! Забирайся геть! — я брикалася, щосили впираючись ліктями йому в груди й відвертаючи обличчя від його огидного дихання.

Але цього разу Марка було не зупинити. Розлючений відмовою, підігрітий алкоголем і власним ураженим его, він діяв так, як йому хотілося. Він грубо рвонув на мені комір куртки, з тріском розриваючи тканину. Його губи сліпо тицялися мені в обличчя, а рука вже липко нишпорила десь біля грудей.

У мені спалахнула лють. Я не зберуся бути жертвою! Я вже була жертвою всі ці роки! І я нічого не могла з цим зробити. Але не тепер. Не тепер, коли в мене були всі шанси на нове життя. Я розвернулася на підборах і щосили вгатила коліном йому просто в пах, а вільною рукою вдарила нігтями по обличчю.

Марк завив від болю, на секунду послабивши хватку й відсахнувшись назад. У темряві він щосили врізався в несучу стійку важкого технічного стелажа.

Стелаж хитнувся. З самого верху, з гуркотом збиваючи інші коробки, полетів важкий металевий контейнер із хімічними реагентами для зварювання та стабілізації ґрунту.

Удар об бетонну підлогу був оглушливим.

Спалах!

Яскравий, сліпучий, їдкий сполох миттєво розітнув темряву ангара. За секунду пролунав хлопок, і на всі боки бризнули язики отруйного полум'я.

Вогонь спалахнув миттєво, перекидаючись на пластикові ящики й сухі пакувальні матеріали. Повітря за секунду наповнилося їдким, задушливим димом.

— Чорт! Чорт! — у паніці закричав Марк. Його агресія миттєво випарувалася, поступившись місцем тваринному страху.

Від ударної хвилі, силу якої ще додав сейсмічний товчок планети, верхній ярус стелажа обвалився. Важка дерев'яна балка з гуркотом упала просто на мене. Дикий, пекельний біль пронизав ліву ногу. Сухий хрускіт кістки, чутний навіть крізь гул вогню, змусив мене закричати на весь голос. Я опинилася намертво притиснута до підлоги під падаючими палаючими коробками.

— Марку! Допоможи! — задихаючись від їдкого диму, вигукнула я, простягаючи руку. — Підніми її! Будь ласка!

Марк стояв за кілька кроків. Вогонь відбивався в його розширених від жаху очах. Він подивився на мене, потім на палаючий вихід, який стрімко затягувало полум'я, і розвернувся.

— Марку! Не залишай мене! — мій крик перейшов у відчайдушний хрип.

Але він навіть не озирнувся. Він рвонув засув, вискочив назовні й захряснув за собою двері, рятуючи своє нікчемне життя.

Я залишилася сама.

Отруйний дим випалював легені. Нога палала вогнем, балка немилосердно тиснула. Вогонь підбирався дедалі ближче, жадібно пожираючи все навколо.

Я дивилася на язики полум'я, що танцювали, й витирала з обличчя сльози, змішані із сажею. Як же це безглуздо… І як несправедливо. Я тільки почала жити. Тільки знайшла свій маленький світ, який став невеликим шматочком пам'яті нової мене. Я пам'ятала свої перші дні тут, людей навколо, роботу й просте життя. І я пам'ятала їдкий, сизий дим, що за лічені секунди затягнув відсік. Пам'ятала, як палала обвалена балка, що притиснула мою ногу до підлоги. Дикий, обпікаючий біль від вогню, який пожирав те саме тіло, яке я ледве встигла полюбити. Свій власний крик, що захлинувся в гарі…

І ось тепер — темне, крижане ніщо.

Свідомість зі свистом повернулася в теперішнє, вихопивши мене зі спогадів просто на крижаний металевий стіл прозекторської.

Я різко розплющила очі. Пахне формаліном. Тихо капає вода. Я підняла руки — жодного опіку. На нозі — інвентарна бирка.

Якщо перший місяць на Геліосі-7 був мрією, то зараз я опинилася в кошмарі. Треба було підніматися, поки хтось не прийшов по мій «труп».