Розділ 18

Наступного ранку я просто не прийшла на склад. Марку я нічого не сказала — мені банально не вистачало сил на ще одну важку сцену. Мої речі й планшет зі звітами вже перебралися в агросектор, і рівно з восьмої ранку я з головою поринула в роботу під прозорими куполами теплиць.

Тут, серед запаху сирої землі, зелені та вологого тепла, я нарешті змогла дихати, як би це не звучало. Ілан швидко ввів мене в курс справи, доручивши перевіряти рівень вологості в контейнерах з експериментальними паростками.

В обідню перерву я вирушила до їдальні. Набравши їжу на піднос, я сіла за дальній столик, сподіваючись побути в тиші. Але не встигла зробити й кількох ложок, як навпроти мене опустилася Аманда.

— Тайро! Я тебе всюди шукаю! — видихнула вона, відкидаючи волосся назад. — На складі Марк ходить чорніший за хмару, бурчить щось крізь зуби. Сказав, що тебе перевели. Ти що, серйозно пішла в теплиці? Ви чомусь посварилися?

Я зітхнула, крутячи в руках пластикову виделку:

— Ми не посварилися, Амандо. Просто… я не можу з ним працювати. І бути з ним не можу.

— Та чому?! — Аманда щиро витріщилася на мене, щиро не розуміючи. — Тайро, ну чим Марк поганий? Він же нормальний хлопець! Симпатичний, турботливий, постійно тобі допомагав, підгодовував тебе за рахунок власного пайка, захищати намагався. У наших умовах це взагалі джекпот! Чого тобі ще треба?

Я помовчала, підбираючи слова, а потім підняла на неї погляд:

— Скажи… а от Крейон. Що ти відчуваєш, коли він поруч? Коли він торкається тебе, бере за руку?

Обличчя Аманди миттєво змінилося. Очі засяяли, вона мрійливо усміхнулася й відкинулася на спинку лави, знизивши голос до шепоту:

— О-о-о… Це взагалі інше, Тайро! Коли Крейон поруч, у мене всередині ніби все завмирає, а потім вибухає метеликами. Кожен його дотик — наче струм по шкірі. Мені хочеться бути з ним кожну секунду, слухати його, просто дивитися, як він працює. Це таке неймовірне відчуття, коли ти розумієш: це твоя людина, і ти хочеш бути тільки з ним!

— Ось, — тихо сказала я. — І я хочу саме так.

— Що — так? — перепитала Аманда, все ще витаючи в хмарах.

— Я хочу відчувати хоча б щось схоже. А з Марком… Раніше, коли він мене торкався, мені було просто байдуже. Я сприймала це як дружній жест. А тепер, коли він до мене лізе… мені огидно, Амандо. Мені неприємний будь-який його дотик. Я не хочу терпіти це просто тому, що «хтось достатньо хороший».

Аманда насупилася, але в її очах читалося легке роздратування — наче я зіпсувала їй увесь ідеальний сценарій. Напевно, перебуваючи в обіймах свого рожевого щастя, вона щиро бажала, щоб навколо теж усі були в парах, і просто не була здатна мене почути.

— Ой, Тайро, ну ти все ускладнюєш! — відмахнулася вона з легкою усмішкою, так і не замислившись над моїми словами. — Мені пощастило! Але ми на Фронтирі, тут треба бути простішими. Марк просто спалахнув, бо ти від нього закрилася. Повір мені, звикнеш, роздивишся його краще — і все у вас налагодиться! Просто дай йому шанс, не дурій.

Я подивилася на подругу й зрозуміла: пояснювати марно. Вона була на тій стадії закоханості, коли весь світ здавався рожевим, а будь-яке «ні» сприймалося як безглуздий каприз. Вона просто мене не чула.

— Гаразд, Амандо. У мене перерва закінчується, треба йти до Ілана, — тихо сказала я, підводячись з-за столу.