Розділ 17

Наступного дня повернення на склад стало для мене справжньою мукою. Від самого ранку я Марка не бачила, але на складі нам точно не уникнути одне одного. Ноги здавалися налитими свинцем, а кожен крок центральною вулицею поселення в бік роботи давався насилу.

Коли я зайшла до ангара, Марк уже був там. Побачивши мене, він метушливо ступив назустріч:

— Тайро… Слухай, щодо вчорашнього… Я, мабуть, перегнув, просто…

Я не дала йому договорити. Просто пройшла повз, дивлячись крізь нього, і втупилася в термінал із накладними. Я не знала, як реагувати. У мене не було досвіду, не було потрібних слів, а всередині все стискалося від страху й липкої відрази. Єдиним способом захиститися мені здавалося глухе, абсолютне мовчання.

Але довго відмовчуватися не вийшло. Моє ігнорування почало дратувати Марка. Спочатку він намагався робити вигляд, що нічого не сталося, але з кожним днем його роздратування зростало, мов снігова куля. Розмова не клеїлася, провину за свою помилку він переклав на мене («сам вигадав — сам образився»), і на складі почалася справжня тиха війна.

Марк почав психувати. Він із гуркотом кидав ящики на піддони, різко відповідав на прості робочі запитання, а потім перейшов до дрібних, гидких провокацій. То зачіпав мене плечем, проходячи вузьким проходом, то «випадково» засувати потрібний мені контейнер на найвіддаленішу полицю.

А через три дні, коли ми розвантажували партію кріплень, важка пластикова коробка «зісковзнула» з його рук і з відчутним ударом гепнулася мені просто на ногу.

— Ой, вислизнула, — сухо кинув він, навіть не нахилившись, щоб допомогти. — Дивитися треба, куди стаєш.

Боляче було неймовірно, але ще болючіше було усвідомлення, що він зробив це навмисно. Марк виявився зовсім не тим надійним і добрим хлопцем, яким здавався спочатку. Моя відмова витягла з нього все найпотворніше, що було в його душі.

Так тривало цілий тиждень. Кожна зміна перетворилася на пекло. Я здригалася від будь-якого його руху, поверталася до житлового модуля цілком виснажена й розуміла: довго я так не протягну.

На сьомий день, коли Марк черговий раз демонстративно струсив пиловий фільтр просто мені в обличчя й пішов обідати, я зламалася. Підхопила планшет і рішучим кроком попрямувала до адміністрації.

Теодор Гросс сидів у своєму кабінеті за столом, заваленим проєктами. Наш комендант, як завжди, мав зібраний вигляд, був підтягнутим і по вуха заваленим роботою.

— Заходь, Тайро, — не відриваючи голови від монітора, промовив він. — Щось із постачанням з останнього модуля?

— Теодоре, я прошу перевести мене зі складу, — чесно й прямо видихнула я, стискаючи пальці в кулаки, щоб руки не тремтіли.

Гросс повільно підняв погляд. Його уважні очі миттєво оцінили мій стан: синці під очима, напружена постава, стиснуті губи.

— Зі складу? — він злегка насупився. — У вас із Марком якісь проблеми?

— Я більше не можу там працювати, — я намагалася говорити якомога спокійніше, хоча всередині все тремтіло. — Я… я пробувала допомагати Ілану й Софії в теплицях. Мені це цікаво. Я готова вчитися, складати нормативи, працювати в будь-яку зміну під куполом. Їм якраз не вистачає рук. Переведіть мене в агросектор, будь ласка.

Гросс мовчав кілька секунд, розглядаючи мене. Він не став розпитувати про подробиці конфлікту — думаю, досвідчений комендант чудово розумів, які тертя можуть виникати між молодим хлопцем і дівчиною в замкненому просторі.

— У теплицях справді завал, Ілан учора запитував помічника, — повільно промовив Теодор, відкидаючись на спинку крісла. — Але робота там специфічна, Тайро. Це не просто ящики рухати. Це ґрунт, мікроклімат, відповідальність за врожай поселення.

— Я все вивчу, Теодоре! Чесно! — у моєму голосі прозвучало таке відчайдушне благання, що Гросс ледь помітно зітхнув.

— Гаразд, — він зробив позначку в терміналі. — Із завтрашнього дня переходиш у підпорядкування Ілану. А на склад я перекину когось із технарів. Іди, оформлюйся.

Вийшовши з кабінету Ґросса, я вперше за цей пекельний тиждень вдихнула на повні груди. Напруга, що стискала грудну клітку, нарешті почала відпускати.