Розділ 16

Ноги самі понесли мене до їдальні. Я летіла крізь фіолетові сутінки, що опускалися на поселення, ковтаючи сльози й витираючи губи тильним боком долоні, наче намагалася змити із себе цей жахливий поцілунок. Перший поцілунок у моєму житті, несподіваний і огидний, силоміць узятий людиною, яку я вважала другом.

У їдальні світло вже було приглушене. Трейс саме закінчував прибирання: протирав робочі поверхні й збирався замикати кухню. Побачивши, як я влітаю до приміщення — розпатлана, з палаючими щоками й сльозами на очах, — він одразу відклав ганчірку.

— Тайро? Що сталося? — у його голосі миттєво зникла звична іронія.

Я безсило опустилася на лаву біля краю столу і, збиваючись та задихаючись від емоцій, що накрили мене з головою, розповіла йому все, що сталося на складі.

Трейс мовчки вислухав мене. Він налив у металевий кухоль гарячого трав'яного відвару, поставив переді мною і важко зітхнув, спершись руками на край столу.

— Ех, Тайро… — похитав він головою. — Тільки не зрозумій мене неправильно. Марк вчинив як дурень, тут без варіантів. Лізти силоміць — це остання справа. Але ти маєш розуміти, у якій реальності ми перебуваємо.

Я підняла на нього заплакані очі:

— Про що ти?

— Про математику Фронтиру, дівчинко, — тихо відповів Трейс, насупившись. — Нас тут поки що кілька сотень людей. Чоловіків — переважна більшість. Перші рокі всі трималися на стресі й роботі, а тепер освоїлися, озирнулися навколо. Гормони, дикий світ довкола. А жінок у поселенні катастрофічно мало. Врахуй, ти для них не просто симпатична дівчина, ти — вільна жінка без покровителя й без пари.

— І що тепер, я повинна терпіти, якщо до мене лізуть?! — спалахнула я.

— Ні, терпіти ти не повинна в жодному разі, — твердо відрубав кухар. — Але ти маєш бути готова до того, що подібне може повторитися. Не з Марком, то з кимось зі строїтелів чи технарів. Самотня дівчина на Фронтирі завжди привертає надто багато уваги. Поселення росте, люди різні. Поки що ти маєш вибір серед тих, хто тут уже освоївся. А потім… Потім можуть і різні з’явитися. Вважай, зараз ми на самому краю відносної безпеки, поки про нас ніхто не знає. І брати з нас нічого. Але щойно ми станемо однією з ланок торговельної системи, боюся, нам знадобиться захист. Думаю, «Форт» знайде, кого прислати наступними.

Він помовчав, розглядаючи мене, а потім додав зовсім тихо:

— Тобі, Тайро, мабуть, варто подумати про те, щоб якнайшвидше знайти собі когось. Справжнього захисника. Людину, поруч із якою ні в Марка, ні в інших навіть думки не виникне зробити щодо тебе зайвий крок. Коли за твоєю спиною хтось стоїть — чоловіки різко стають значно ввічливішими й розважливішими. Подумай про це.

Я сиділа, стискаючи теплими пальцями шорсткий кухоль, і дивилася в темне вікно їдальні. Слова Трейса звучали жорстко, майже цинічно, але в них була гірка правда цього нового світу. І мені треба було її прийняти. Щоправда, мій переляканий мозок вважав, що він натякає на себе, і від цього мені стало зовсім не затишно.

Я не була готова підпустити до себе кого б то не було. А дружба… вона обернулася зовсім іншим боком. Та, яку я називала подругою, одразу забула про мене, знайшовши свого чоловіка. А той, хто був мені другом, легко переступив мої межі й не почув мого «ні». Що ж говорити про інших людей? Може, так завжди? Просто я нічого не знала й думала лише про їхні хороші сторони? А саме так і поводяться звичайні люди, де б вони не опинилися? І зовсім скоро й на Геліосі-7, як і на Землі, суспільство розділиться на верх і низ, головних і підлеглих, тих, хто все бере силою, і тих, хто готовий терпіти.

Я не знала й не хотіла знати. Напевно, тієї миті я була дитиною, яка вперше зіткнулася з несправедливістю. Наче попереднє життя мене нічому не навчило. Справедливості немає, твердила я собі, тут головне — знайти свою точку у світі, де тобі комфортно. Мені здавалося, що я її мала, але, як виявилося, я помилялася.