Розділ 15

Уникати Марка вічно в мене не вийшло. Ми були поруч, працювали й жили в одному гуртожитку. Тож рано чи пізно щось мало статися. Вилитися в конфлікт або якісь дії. І так, це сталося після роботи на нашому ж складі, коли поруч нікого не було, а я не встигла втекти на кухню.

Того дня ми розвантажували важкі блоки для розширення теплиць. Ми закінчили зміну в сутінках, і коли останній працівник вийшов, зачинивши за собою важкі двері ангара, я поспіхом підхопила свій планшет.

— Тайро, стій, — голос Марка прозвучав неголосно, але так твердо, що я мимоволі завмерла біля самого виходу.

Він ступив до мене, перегороджуючи шлях до дверей. У напівтемряві складу його постать здавалася несподівано величезною й важкою.

— Марку, мені треба бігти, Трейс чекає на кухні… — скоромовкою випалила я, намагаючись обійти його праворуч.

Але Марк різко схопив мене за плечі. Його пальці стиснулися сильніше, ніж потрібно було для простої спроби ненадовго мене затримати. Його руки притиснули мене до металевого стелажа. Від нього пахло пилом, металом і чимось неприємним.

— Та годі вже! — гаркнув він, нахиляючись до мене надто близько. — Скільки ти від мене бігатимеш?! На кухні вона, у теплицях вона! Ти думаєш, я ідіот? Я ж бачу, що ти витворяєш!

— Марку, відпусти, мені боляче! — я спробувала вивільнитися, але його хватка була мов кам'яна. Серце калатало десь у горлі від раптового, липкого страху.

— Та що з тобою не так?! — його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого, очі палали образою та нерозумінням. — Ми ж нормально спілкувалися! Ти бачила, до чого все йде! Я ж робив усе як треба — і дбав, і допомагав, і їжу носив! А ти тепер викобенюєшся?! Чим я гірший за Крейона? Та за будь-кого іншого тут! Чи ти вже невідомо, що про себе думаєш?!

Я не встигла навіть скрикнути, як він рвонувся вперед, вп'явшись губами в мої.

Це зовсім не було схоже на романтичне зізнання. Від нього я відчувала лише натиск, злість і бажання довести свою правоту силою.

Мене обдало хвилею нудоти й жаху. Внутрішній бар'єр, який я так довго вибудовувала, зруйнувався.

— Ні! — з усієї сили, на яку тільки було здатне моє нове тіло, я вперлася руками йому в груди й різко рвонула назад, одночасно влучивши ліктем по його стиснених пальцях.

Від несподіванки Марк втратив рівновагу й відсахнувся, зачепивши стос порожніх пластикових контейнерів. Вони з гуркотом посипалися на підлогу.

— Не смій! Не смій мене торкатися! — важко дихаючи, прошипіла я. Губи палали від огидного відчуття чужого вологого дотику, руки тремтіли. — Ти взагалі збожеволів?!

Марк стояв серед перекинутих коробок, важко дихаючи й дико дивлячись на мене. В його очах змішалися образа й поступове усвідомлення того, що я взагалі не відчуваю того, що, можливо, відчував він.

— Тайро… я… ти ж подавала знаки… — пробурмотів він, роблячи крок назад і витираючи піт із чола. — Ми ж були разом увесь цей час… Я думав…

— Я була твоїм другом, Марку! — сльози образи й злості нарешті прорвали греблю, покотившись по щоках. — Просто другом! Я ніколи, чуєш, ніколи не давала тобі приводу думати про щось більше! І те, що ти приносив мені їжу чи допомагав із ящиками, не дає тобі права лізти до мене з силою! Чи вирішувати за мене!

Я розвернулася, смикнула засув важких дверей і вискочила на прохолодне повітря вечірнього поселення, навіть не озирнувшись назад.