Розділ 13

Відтоді ми практично втратили нашу Аманду.

Перший тиждень вони з Крейоном ще намагалися дотримуватися пристойності й вечорами сиділи в їдальні за нашим спільним столом разом зі мною та Марком. Ходили з нами милуватися природою біля стін поселення й говорили всілякі дурниці.

Але напруга між ними не спадала, а лише зростала. Вони постійно переглядалися, завмирали, торкаючись руками одних і тих самих приладів, здригалися після цього, а невдовзі почали непомітно вислизати, воліючи залишатися удвох. Було очевидно, що ми їм лише заважаємо. Вони вибудовували якесь власне спілкування, що складалося з дотиків, сигналів і розмов. І в ньому вже не залишалося місця для друзів.

Дивлячись на те, як стрімко розквітає їхній роман, я щиро раділа за Аманду, але в душі дедалі частіше ворушився легкий смуток. А разом із ним зростала незручність. Цей «ефект весни», який змусив нашу докторку червоніти, несподівано подіяв і на Марка.

Тільки якщо Аманду й Крейона тягнуло одне до одного, наче за помахом чарівної палички, то у випадку з нами з Марком усе виглядало дещо натягнуто. Марк почав виявляти до мене знаки уваги: то на складі ненароком затримає руку на моїй долоні, передаючи накладну, то принесе з їдальні «найкращий» шматочок запеченого кабачка, то почне робити незграбні, завуальовані компліменти моєму тілу.

Мене це страшенно дратувало.

До Марка я ставилася з величезною повагою. Він був чудовим хлопцем, надійним напарником і прекрасним другом. Але між нами не було й іскри тієї самої «хімії», яку я щодня спостерігала між докторкою та Крейоном. Моє серце мовчало, а його незграбні залицяння викликали в мене лише одне бажання — втекти на склад і сховатися за найвищими ящиками. Мені було страшно й ніяково, наче я сама змусила друга побачити в мені партнерку, а дати йому цього не могла. Мені не хотілося торкатися його й не хотілося, щоб наша дружба зникла. Особливо тепер, коли я практично не бачила Аманди. Вона й Марк були моїми першими друзями в житті, і я просто не знала, що робити.

Сказати йому, що він мені не подобається? Жах. Що він мене не приваблює? На це мені теж не вистачало сміливості. Я не могла підібрати слів, щоб висловити все те, що було в мене в голові. І не знала, як повернути ту легкість у спілкуванні, яка була раніше.

І я просто тягнула, ховала погляд, прибирала руку, сідала не поруч, а з іншого боку.

Аманді я нічого не говорила — їй було не до мене. Її погляд, наче прив’язаний, стежив лише за Крейоном, а мої слова навіть не досягали її вух. А Марк натяків не розумів. Або розумів, але зовсім навпаки.

Приносив мені обід, ставив переді мною і при цьому намагався торкнутися мого плеча, тоді як я швидко прибирала руку зі столу на коліна. Сідав навпроти, витягував ноги й намагався під столом потертися ступнею об мою.

Це злило й дратувало. І найгірше, що в душі я, мабуть, уже тоді розуміла: після такого в нас більше не залишиться нічого спільного й дружнього. Але страх втратити перших людей, які простягнули мені руку, був сильнішим.

Тому я терпіла й удавала, що нічого не помічаю і не розумію. Дурість? Мабуть, так. Але в той момент я все ще пливла за течією, бо зовсім не вміла плавати. Складно оцінити те, з чим ти ніколи не стикався на практиці й про що лише читав у старих книжках. І ще складніше усвідомити, що ти сама стала героїнею цієї історії, і тільки тобі відповідати за наслідки.

Тому я залишила все як є. Мовчки дивилася на зелено-бузкові лекро-сосни, на далекі вогні генераторної, де прогулювалися Аманда з Крейоном, і ставила собі те саме запитання: якщо хтось здатен так швидко знайти свою «половинку», чи зустріну я колись таку людину сама?