Розділ 12

На десятий день двері карантинного медблоку нарешті відчинилися.

Поселення жило своїм звичайним денним життям: на складі Марк зі скреготом пересував піддони, з їдальні долинав апетитний запах тушкованих коренеплодів, а в центрі майданчика кілька будівельників обговорювали прокладання силових кабелів до нового житлового модуля.

Саме туди Аманда й привела нового колоніста.

Коли вони вийшли з медблоку, я якраз допомагала Марку звіряти маркування на свіжих ящиках. Але робота миттєво застопорилася — таке відбувалося щоразу, коли звичний ритм життя поселення раптом змінювався. Ми з Марком переглянулися й синхронно втупилися в цю парочку.

Крейон Безіус виглядав саме так, як і мав виглядати чоловік, створений для суворого Фронтиру: високий, широкоплечий, зі смаглявою шкірою та коротким темним волоссям. У його рухах відчувалася впевнена, спокійна сила. Але вражало не це.

Дивним було те, як вони йшли поруч.

Аманда, яка завжди тримала з усіма підкреслену дистанцію в півтора метра, зараз ішла практично пліч-о-пліч із новоприбулим. І хоча обоє намагалися виглядати максимально офіційно, повітря навколо них буквально вібрувало від невидимої напруги.

Вони не торкалися одне одного, але Крейон раз у раз мимохідь кидав на Аманду швидкі, уважні погляди — наче перевіряв, чи вона на місці, на рівні якихось неусвідомлених інстинктів. А наша зазвичай холоднокровна докторка, слухаючи його, час від часу губила нитку розмови, завмирала на півслові й нервово поправляла манжети свого медичного халата.

— Усім привіт, — голосно привітався Крейон, коли вони підійшли до нашого навісу. У його голосі чулося приємне хрипіння. — Я Крейон.

— Марк, головний по цьому хаосу, — Марк першим простягнув йому свою широку долоню. — А це Тайра, наша головна прикраса складу. Якими долями у наші краї? Ха-ха. У сенсі — хто ти за фахом?

— Електрик-енергетик, — Крейон відкрито усміхнувся, і на його щоці позначилася ледь помітна ямочка. — Допуски до реакторів, підстанцій, високовольтних мереж та акумуляторів будь-якого типу. На Землі працював на підстанціях глибокого залягання.

— Святі угодники… — Марк від захвату аж поплескав себе по стегнах. — Амандо, де ти такого янгола-охоронця відкопала?! Теодор учора мало волосся на собі не рвав через стрибки напруги в третьому секторі! Енергетик нам потрібен був ще позавчора!

— Корпорація «Форт» надсилає спеціалістів відповідно до графіка розвитку колонії, — сухо, майже придушено промовила Аманда, кинувши при цьому на мене кілька винуватих поглядів.

Видно, вона й досі не розуміла, чому мене направили саме на Геліос-7. Хоча й мене саму не полишала цікавість: що це за план або збій стався в їхніх системах? Але це анітрохи не применшувало моєї радості бути тут із цими людьми. Я вже встигла до них прикипіти. А от якби опинилася на іншій планеті — хто знає?

Аманда стояла надто близько до Крейона. Коли він випадково повів плечем, поправляючи комір, і його рука ледь зачепила її рукав, докторка майже непомітно здригнулася, а її щоки миттєво спалахнули густим рум’янцем. Вона тут-таки зробила крок назад, але її погляд, усупереч власній волі, знову повернувся до його профілю.

Я перевела погляд з Аманди на Крейона. Той, продовжуючи слухати Марка, наче несвідомо розвернув корпус так, щоб частково прикривати Аманду від поривів прохолодного вітру. Це був цілком підсвідомий, інстинктивний рух — як у ватажка, що захищає свою пару.

Але вони були знайомі від сили кілька днів, частину з яких Крейон був, як колись я, малорухомим овочем.

«Та що з ними відбувається?» — промайнуло в мене в голові. У цьому не було ані фальші, ані награного флірту. Навпаки, здавалося, що обоє ніяковіють і щиро не розуміють, чому поводяться як магніти, що не можуть фізично відійти одне від одного.

— Гаразд, роботи непочатий край, — Крейон легко підморгнув мені й Марку. — Аманда обіцяла показати мені головний генераторний вузол. Радий знайомству!

— Навзаєм, Крейоне! Допомога з мережами нам точно знадобиться! — крикнув їм услід Марк.

Вони рушили далі центральною вулицею поселення. Я дивилася їм услід: Крейон щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи, а Аманда йшла поруч, трохи схиливши голову в його бік, наче слухала не стільки його слова, скільки сам ритм його голосу.

— Слухай, Тайро, — Марк почухав потилицю, примружившись на пару, що віддалялася. — Мені здається, чи наша сувора докторка сьогодні якась… дивна?

— Тобі не здається, Марку, — тихо відповіла я, відчуваючи, як усередині знову ворушиться те саме незрозуміле передчуття. — Зовсім не здається.