Розділ 10

Повертатися до поселення мені довелося не із Серком, а з його сусідами.

Поки я милувалася пахідермами й досліджувала будову упряжі, на пасовище виїхав ще один віз. На передку сидів білявий чоловік років тридцяти, а поруч із ним молода жінка, яка дбайливо вкривала ковдрою дитину, що спала.

— Тайро, знайомся, це Ден і Мія, — махнув їм рукою Серк. — Вони якраз у бік «столиці» збираються. Підвезуть тебе назад.

Виявилося, що Ден і Мія навмисно перечікували, поки основна юрба фермерів схлине з поселення.

— У нас плановий огляд, — усміхнулася Мія, коли я влаштувалася у возі поруч із нею, намагаючись не розбудити їхнього сина, який сопів у теплій куртці. — Аманді потрібно перевірити аналізи Лео, а в такій метушні це складно зробити. От і вирішили дочекатися тиші.

На відміну від Серка, який прилетів із Кайка у власному тілі, Ден і Мія були з «надрукованих». Вони стали одними з перших колоністів, які кілька років тому уклали контракт із корпорацією «Форт».

Дорога плавно спускалася вниз, пахідерма розмірено переставляв свої ноги, а я, затамувавши подих, слухала їхню історію.

На Землі вони не знали одне одного. Ден працював у промисловій зоні орбітальної станції й після аварії втратив обидві ноги, а Мія всю юність боролася з генетичним захворюванням, яке повільно руйнувало її кістки.

— Коли я прокинувся на Геліосі в новому тілі й зрозумів, що можу не просто ходити, а бігати… — Ден озирнувся на нас, і в його очах зблиснуло щось тепле й сильне. — Я тоді мало з глузду не з’їхав. Перші місяці такі, як ми, поводилися наче діти, яких випустили з ізолятора. Будували бараки, валили ліс, орали до мозолів — просто тому, що нарешті могли це робити без болю.

— А потім ми якось опинилися в одній зміні в теплицях, — тихо додала Мія, ніжно поправляючи ковдру на плечі чоловіка, а потім перевела погляд на сплячого сина. — І ось… Нашому Лео вже два роки. Перша дитина, народжена в колонії від двох надрукованих. Аманда тоді так над нами трусилася, наче я бомбу носила, а не дитину. Боялася, що штучні тіла дадуть збій у репродуктивній системі. Але все обійшлося. Або вона просто не вірила, що таке можливо. Нам багато чого обіцяли, але все це здавалося казкою, поки… Поки сам на власні очі все не побачиш і не відчуєш.

Я дивилася на рум’яні щічки малюка й відчувала, як усередині розливається неймовірна легкість. Якщо їм вдалося не просто вижити, а створити нове, справжнє життя — отже, і в мене є такий шанс.

Ми під’їхали до поселення, коли Аурі вже почала хилитися до горизонту, забарвлюючи верхівки лекро-сосен у насичений фіолетовий колір.

Біля в’їзного шлагбаума, уперши руки в боки, стояв Теодор Гросс. Глава поселення похмуро звірявся з планшетом, підраховуючи кількість вантажних платформ, що виїхали, і виглядав втомленим, але задоволеним.

— О, а ось і мер Гросс-Сіті нас зустрічає! — весело крикнув Ден, натягуючи віжки й зупиняючи пахідерму.

Гросс повільно відірвав погляд від екрана й зміряв Дена важким поглядом.

— Годі верзти цю дурню, Дене, — пробурмотів він, хоча кутики його губ ледь помітно здригнулися. — І ніякий я не мер. Це геть безглуздо. Давно вже час винести на загальне голосування питання про нормальну назву для майбутньої столиці. А то прилетить комісія, а в нас в офіційних звітах поселення на двадцять людей називається «Гросс-Сіті». Засміють. Або, ще гірше, звинуватять у нарцисизмі й знімуть із посади.

— Зате звучить солідно! — не вгамовувався Ден, зіскакуючи на землю й допомагаючи спуститися Мії. — Як справи, Теодоре? Усі живі після фермерської навали?

— Живі, — зітхнув Гросс, ховаючи планшет. — Аманда втомлена й зла як чорт, Трейс вимагає видати йому медаль за порятунок шлунків колоністів, а я просто хочу виспатися. Радий вас бачити, хлопці. І тебе, Тайро. Як поїздка? Вразило наше сільське господарство?

— Ще й як, Теодоре, — усміхнулася я, із насолодою витягуючи затерплі ноги й вдихаючи запах свіжого зрубу, змішаний з ароматом Трейсової стряпні.

Я повернулася додому.

І вперше за все своє життя я вимовила це слово про себе абсолютно щиро.