Розділ 9

Поки гігант злизував із моєї долоні соковитий фіолетовий шматочок, Серк із любов’ю поплескав його по масивній шиї.

— Красень, правда? — примружився фермер. — Ми їх тут уже майже три роки розводимо. Перше покоління взагалі було дике, а ці — вже свійські, звикли до людей.

— А звідки вони взялися? — запитала я, обережно проводячи пальцями по густій, жорсткій шерсті. — Не схоже, щоб «Форт» віз на кораблі ціле стадо земних биків.

— Так і не віз, — хмикнув Серк. — Це результат локального тераформування. Взяли місцеву фауну, адаптовану до тутешньої атмосфери та енвіру, і обережно поєднали з генетичним матеріалом наших ваговозів. Еволюція, трохи підправлена вченими. Зате вийшла ідеальна худоба для Геліоса-7!

Я опустила погляд на ноги пахідерми. Його копита й справді відрізнялися від земних: вони були надзвичайно широкі й трохи розходилися під натиском, наче подушечки.

— З такими копитами вони не провалюються в м’яку лісову підстилку, — пояснив Серк, помітивши мій погляд. — І на болотах тримаються, і під час тутешніх поштовхів. На Геліосі ж сейсміка поки не вляглася, земля іноді ходить ходором, а цим хоч би що — стоять як укопані.

У дикій природі пахідерми жили в глушині, серед бузкових лісів, вступаючи в дивовижний симбіоз із місцевою флорою. Погладжуючи гіганта, під густою шерстю на його боках я намацала дивні тверді пластини — щільні рогові нарости, схожі на броньовані щитки.

— Ого, а це що?

— Захист і транспорт в одному флаконі, — усміхнувся фермер. — У лісі дрібні хижаки зазвичай стрибають на боки. Пахідерма просто підставляє їм ці броньовані місця, і тварюкам залишається тільки зуби ламати. Але головне не це. Коли вони продираються крізь хащі, цими наростами вони здирають мох і лишайники з дерев. Мох заплутується в шерсті, пахідерма проходить десятки кілометрів і розносить його по всій планеті. Справжній живий сіяч!

Картина й справді вимальовувалася дивовижна. Я придивилася до далекого стада й ахнула: на широких спинах пахідерм, просто в шерсті, зеленими й жовтими плямами справді ріс мох. А зверху на них безстрашно метушилися дрібні місцеві пташки з яскравим оперенням. Вони спритно прочісували «газони» на боках гігантів, викльовуючи звідти насіння та комах, що застрягли в шерсті, а пахідерми лише ліниво помахували короткими хвостами, насолоджуючись безкоштовним масажем.

— А наші інженери — молодці, швидко второпали, як це використати, — додав Серк, вказуючи на воза, яким ми приїхали. — Бачила, як запряжено?

Лише тепер я звернула увагу на конструкцію упряжі. У земних коней хомут тиснув на шию та груди, але для пахідерм це було б справжньою мукою. Інженери колонії сконструювали голоблі так, щоб основне навантаження припадало саме на ці бічні рогові щитки.

— Їм так тягнути важкі вантажі — одне задоволення, — погладив тварину Серк. — Нічого не тисне, не натирає. Навантаження припадає на найміцніший каркас тіла.

Я стояла на краю пасовища, слухала тихий шум лісу, дивилася на птахів, які викльовували насіння зі спин броньованих гігантів, і відчувала, як цей світ відкривається мені з цілком нового боку. Він не був ворожим. Він був складним, продуманим і дивовижно гармонійним. І люди тут намагалися не знищувати природу, а вчилися бути її частиною, щоб не повторити помилок Землі.