Розділ 8

Шум і метушня в поселенні тривали близько двох тижнів, після чого більшість фермерів роз’їхалася до своїх ділянок.

Увесь цей час нам доводилося тіснитися в складському модулі-гуртожитку. Металеві полиці-ліжка були зайняті повністю, але люди виявилися напрочуд привітними, відкритими й поводилися дуже гідно. Поки що нам щастило: жодних серйозних інцидентів на Геліосі-7 не траплялося. Хоча, звісно, не в усіх був легкий характер. Було кілька мисливців-інтровертів, які принципово відмовлялися спати під дахом разом з усіма й воліли ночувати просто неба, на свіжій траві, поруч зі своїми вантажними платформами та тваринами.

Саме ці тварини привернули мою увагу з першого дня, щойно я їх побачила.

Вони мали дивовижний вигляд — якась химерна суміш земного буйвола та ваговоза. Масивні, з густою шерстю кольору мокрого піску, широкими копитами, ідеально пристосованими до м’якого ґрунту Геліоса-7, і розумними, блискучими очима. Фермери запрягали їх у дерев’яні вози й використовували для оранки полів — там, де витрачати дефіцитне паливо на техніку було просто нерозумно. Але таких велетнів у колонії поки що було небагато: розвести їх у потрібній кількості ще просто не встигли.

Помітивши, як я щовечора зачаровано спостерігаю за загоном, одного дня до мене підійшов фермер — один із тих, хто першим зайнявся їхнім розведенням.

— Цікавишся? — із доброю усмішкою запитав він. — Це пахідерми, якщо по-науковому. А ми їх просто «тягачами» називаємо. Вони спокійні, якщо до них без злого наміру. Хочеш подивитися, як вони живуть на пасовищі? Я якраз завтра повертаюся до себе, то можу взяти тебе із собою.

— Із величезним задоволенням! — відгукнулася я, відчуваючи, як від самої думки про поїздку за периметр завмирає серце.

Наступного ранку ми вирушили в дорогу. Це був мій перший повноцінний виїзд за межі нашого захищеного поселення. Свіжий вітер бив в обличчя, розвіваючи волосся, а віз тихо поскрипував на ґрунтовій дорозі. Я сиділа на краю, звісивши ноги, й насолоджувалася кожною миттю цієї поїздки. Першої у моєму житті!

Дорогою я знову звернула увагу на демографію колонії. Чоловіків тут і справді було значно більше, ніж жінок — мабуть, приблизно сім до трьох. Але поки колонія не зазирала настільки далеко в майбутнє, щоб це стало проблемою: усі були з головою занурені в будівництво та роботу над створенням ідеальних умов. Та й життя у кожного складалося по-своєму. Поправивши віжки, Серк розговорився, і я з подивом дізналася, що він узагалі не із Землі.

— Я родом із Кайка, — поплескуючи по боці пахідерми, що йшла в упряжці, розповів він. — Це невеликий обжитий супутник газового гіганта в системі Просіус. Умови там суворі, тож до тутешнього клімату я звик швидко. А от на родину переїзд ще тільки чекає… Збираю гроші на квитки. Подорожі між системами — до біса дорога річ.

Виявилося, що Серк був одним із тих небагатьох колоністів, які прилетіли на Геліос-7 «у власному тілі», а не були надруковані на місці. Сюди він дістався на приватному шатлі, пілот якого, старий Лойс, вирішив, що це його останній рейс.

— Лойс утомився тинятися космосом, — хмикнув Серк. — Отримав наділ по сусідству зі мною й тепер намагається стати звичайним фермером. Щоправда, йому довелося запхати в себе стільки всілякої гидоти — тридцять вакцин вколов і кілька модифікацій зробив, щоб тутешнє повітря не випалило йому легені. Я думав, старий не виживе. Нічого, оговтався! Тепер вирощує свої пряні трави й горя не знає.

До речі, в районі ферми Серка утворилося ціле невелике поселення — люди гуртувалися, щоб допомагати одне одному. Проїжджаючи повз один із таких облаштованих дворів, я помітила двох молодих жінок. Поруч із ними по м’якій траві кумедно тупцяла малеча років двох, розглядаючи яскраві бузкові суцвіття.

Я мимоволі усміхнулася: ось вони, мої майбутні учні. Щоправда, дивлячись, як вони пускають бульбашки й лише вчаться збирати камінці, я подумки констатувала: до шкільної програми їм рости ще щонайменше років п’ять.

Пасовище виявилося безкрайнім зеленим лугом, що впирався в синьо-фіолетову стіну дикого лісу. Фермер дозволив мені підійти до одного з пахідермів і простягнути йому шматочок солодкої «псевдогруші». Велетень повільно нахилив масивну голову до моєї руки й заходився обнюхувати її. Гаряче, вологе дихання обпекло мені долоню, а потім шорсткий язик обережно злизав частування.

Мене переповнив захват від цієї простої події. Справжнє, величезне, живе створіння торкалося моєї руки. Я стояла посеред чужого світу, сміялася від лоскоту в долоні й вкотре думала: як же мені пощастило отримати цей другий шанс.