Розділ 7

Наступного дня тихе, розмірене життя нашої маленької «столиці» почало потроху змінюватися. Настав час планового медогляду та звітів, коли у визначені заздалегідь дати зі своїх місць почали з’їжджатися фермери й поселенці, які облаштовували власні ділянки за десятки кілометрів від поселення.

І для мешканців поселення, і для фермерів це був своєрідний святковий період. Час, коли можна було наговоритися, дізнатися новини, познайомитися з новими людьми. Як я зрозуміла, на Геліосі-7 було дві хвилі прибуття мешканців, а потім траплялися лише поодинокі випадки, як зі мною.

Тож насправді не всі мешканці Геліоса-7 були знайомі один з одним. І хоча мною цікавилися, насправді ці розмови були радше про майбутнє, ніж про те, що нового там, на Землі. Я не знала, що залишилося в минулому цих людей, але було очевидно: згадувати його вони не хотіли. Точніше, воліли якнайшвидше пройти призначені процедури в лікарки, здати звіти Гроссу й одразу ж обмінятися досвідом з іншими.

Поселення миттєво перетворилося. Біля адміністративного корпусу та складів вишикувалися запилені вантажні платформи й всюдиходи. Повітря наповнилося незнайомими голосами, сміхом і суперечками.

Для Аманди це були важкі доби. У лазареті постійно хтось перебував: людей змушували лежати на медичних кушетках із датчиками на грудях, поки діагностичні системи сканували їхні м’язи, кістки та внутрішні органи, перевіряючи на дефіцит мікроелементів або приховані алергічні реакції на місцеві алергени.

І хоча фермерів просили приїжджати через кілька днів один від одного, люди прагнули спілкування й прибували практично одночасно, сприймаючи ці сезонні поїздки як свято. Тож поселення ожило на повну. А їдальня взагалі перетворилася на справжній дискусійний клуб. Увечері там навіть вільного місця було не знайти.

— Я вам кажу, місцева глина утримує вологу краще за будь-яку земну! — голосно доводив бородатий чоловік у засмальцьованому комбінезоні, постукуючи по столу коротким пальцем. — Її можна додавати до ґрунту для посадки, і вона працює як природний накопичувач вологи. Але якщо вчасно не розпушити землю перед дощами — кірка стає така, що лопатою не проб’єш!

— Та хай їй грець, тій глині! Ти скажи, чим ти своїх чорних гусениць вивів? — перебивала його жінка з обвітреним обличчям. — У мене на східному схилі вони за одну ніч пів гектара «картоплі» зжерли!

— Настоянкою на місцевій папороті Кійо! Увечері обприскав, а вранці вони всі лапками догори лежать. Виявляється, у стеблах є якась речовина, яку ця гидота органічно не перетравлює! Природний механізм еволюції! Я помітив, що гусениці ту папороть оминають, от і спробував. Працює!

Я сиділа за крайнім столиком із планшетом, допомагаючи Трейсу вести облік продуктів, що прибували, і буквально вбирала кожну розмову.

Фермери привозили із собою не просто сухі цифри у звітах — вони привозили результати своєї праці. Ящики з строкатими, незвичайними плодами, кошики з гібридними коренеплодами, пучки пряних трав, що пахли водночас медом і хвоєю. Вони, захлинаючись, розповідали, який тип ґрунту виявився найродючішим для різних видів рослин, як прижилося насіння перевезене із Землі, і які дивовижні мутації дали звичні культури під бузковим світлом зорі Аурі.

Трейс на кухні був у своїй стихії й водночас на межі нервового зриву. Біля його столу виросла ціла барикада з ящиків. Він метався від експрес-аналізатора до своєї крейдяної дошки, орудуючи скальпелем, мірними стаканчиками та вагами.

— Так, Мартіне, що це за синюватий гібрид? — допитувався він у чергового фермера, тицьнувши пальцем у плаский, схожий на гарбуз плід.

— Це місцевий кабачок із перших посадок, схрещений із цукіні, — гордо відповів той. — Росте як навіжений! На смак трохи солодкуватий.

— Мені твій смак не важливий, мені важливий склад! — бурчав Трейс, встромляючи голку аналізатора в м’якоть. На екрані побігли зелені рядки. — Так… Води багато, цукор у нормі, о! Калію та кальцію більше, ніж очікувалося! Але сполуки швидко розпадаються. Якщо його варити — усі вітаміни підуть. Отже, будемо запікати або пускати на густі супи-пюре.

Трейс швидко заносив дані до своєї глобальної таблиці КБЖВ, підраховуючи, які з нових овочів допоможуть компенсувати нестачу цинку й магнію, про яку він говорив мені вчора.

— Тайро, запиши! — крикнув він мені через плече. — Четвертий сектор здав тридцять кілограмів плодів «Аурі-2». Термічній обробці не піддавати, пустимо у свіжі салати для будівельної бригади. У них якраз проблеми з нестачею вітаміну С!

Я швидко застукала пальцями по сенсорній панелі. Пальці рухалися легко, впевнено. Усередині мене зростало дивовижне відчуття єдності з усіма цими людьми. Ми не просто виживали на чужій планеті — ми крок за кроком робили її своїм домом. Дивовижно, що кожен привезений кабачок, кожен знайдений спосіб боротьби з паразитами, кожен вирахуваний вітамін були маленькою перемогою над невідомістю й шансом зробити своє життя в майбутньому благополучним і насиченим.

І я була частиною цієї величезної, живої системи.