Розділ 6

Із медичного блоку довелося з’їжджати. Дві койки, одну з яких я займала весь цей час, були призначені для відвідувачів і хворих. На щастя, хворих не було. А от планові пацієнти мали ось-ось з’явитися.

Річ у тім, що раз на сезон усі мешканці колонії проходили обов’язковий медичний огляд, щоб Аманда могла зафіксувати найменші зміни та відхилення. Чи було це пов’язано з нашими тілами, чи просто стандартною процедурою для колоній — я не знала, але вважала таку систему розумною та передбачливою.

У будь-якому разі саме вона спричинила мій переїзд. Вільних будинків у поселенні ще не було, а робочого місця — школи — для мене досі не збудували. Ця споруда поки що не була серед пріоритетів. Тож довелося задовольнитися первинними бараками.

Гуртожиток являв собою складський модуль корабля, що вріс у дерен. Його восьмигранна форма мала чужорідний вигляд на тлі незайманої природи. Однак остання вже почала поглинати й цей високотехнологічний об’єкт: землю занесло в усі щілини металевих стінок, і вона вже дала прорости моху. Здалеку здавалося, ніби будівля вкрита зелено-жовтими плямами та наростами. Зблизька масив моху розпадався на окремі кудлаті зелені листочки-пружинки, серед яких стирчали голівки невеликих квітів яскраво-жовтого кольору.

Всередині гуртожиток являв собою звільнені від вантажу складські полиці, розташовані вздовж стін і в центрі приміщення — від підлоги до стелі. Саме на них облаштували ліжка. Мабуть, спочатку тут мешкали майже всі перші поселенці, але тепер жили лише мій колега зі складу Марк, інженерка Сельма та Трейс, якого я ще жодного разу не бачила й навіть не уявляла, чим він займається. Усі ці імена були зазначені на дошці біля входу. Очевидно, таким чином тут складали графік прибирання між мешканцями.

Взявши стандартний спальний набір, я розклала його на одній із нижніх полиць.

— Не густо, зате не на вулиці, — пробурмотіла я собі під ніс, розправляючи щільну сіру ковдру на металевій полиці стелажа.

Моє «ліжко» трохи поскрипувало, коли я на нього сідала, а в повітрі гуртожитку пахло сушеними травами, металом і застояним гірким запахом мастила. Зате в мене з’явився власний, хай і крихітний, простір. Поклавши в ногах акуратно складені запасну сорочку та штани, я відчула дивну гордість: я облаштовуюся.

Облаштування на новому місці перервав буркітливий шлунок. Обід я благополучно пропустила через свої прогулянки, а до спільної вечері залишалося ще кілька годин. Підкорившись поклику голоду, я попрямувала в бік їдальні — можливо, там ще можна було чимось перехопити.

Спільний харчоблок розташовувався в сусідньому модулі й був справжнім серцем поселення. Саме звідти вечорами розносилися найапетитніші запахи, які змушували всіх мешканців колонії збиратися разом у залі їдальні. Але до місця харчової магії — на кухню — я наважилася зайти вперше. І так, вона була обжита. За широким сталевим столом якийсь чоловік захоплено чаклував над обробною дошкою.

На вигляд йому було років двадцять п’ять (як я подумала, йому могло бути й усі шістдесят). Із засуканими до ліктів рукавами та в чистому фартуху він із хірургічною точністю обробляв тушку якогось місцевого пернатого створіння. На столі перед ним стояло щось схоже на портативний експрес-аналізатор, що блимав зеленими вогниками, а на стінній дошці висіла величезна, списана крейдою таблиця з колонками: «Білки», «Жири», «Мікроелементи» та окремою червоною колонкою — «Вітамінний резерв (термін: 14 міс.)».

— Якщо ти прийшла по добавку каші, вона в термосі біля дверей, — не повертаючи голови, промовив він. — Але попереджаю: норму вуглеводів на сьогодні ти вже, напевно, вичерпала, якщо з’їла ранковий пайок.

— Я взагалі-то пропустила обід, — усміхнулася я, підходячи ближче. — Привіт, я Тайра. Ми живемо в одному гуртожитку, але ще не знайомі.

Чоловік відклав важкий філейний ніж, витер руки рушником і повернувся до мене. У нього був уважний, прискіпливий погляд людини, яка звикла скрупульозно перевіряти кожну дрібницю.

— Трейс, — відрекомендувався він, кивнувши на табурет навпроти. — Кухар, м’ясник, а за сумісництвом головний зануда цього поселення. Сідай. Оскільки обід пропустила, виділю тобі разову норму білка та свіжих овочів.

Він спритно змахнув на металеву тарілку кілька скибочок тушкованого м’яса й жменьку хрустких стебел місцевої «капусти», що заміняла нам зелень.

— Ну і як тобі наш раціон? — запитав Трейс, поки я із насолодою відправляла до рота перший шматочок. — Не Земля, звісно, де всі звикли до синтезованих смакових добавок, але я стараюся.

— Це дуже смачно, Трейсе! Серйозно, справжня їжа — найкраще, що зі мною траплялося.

— Смачно то смачно, — зітхнув кухар, спираючись руками на стіл і похмуро дивлячись на свою крейдяну дошку. — Та тільки місцева фауна хоч і багата на білок, але за цинком і магнієм ми поки що просідаємо. Доводиться додавати до соусів товчені вітамінні комплекси зі старих запасів. А вони не вічні. Пом’яни моє слово, Тайро: за рік, якщо наші агрономи не виведуть нормальний гібрид пшениці, матимемо проблеми з яснами та нервами. Звісно, до того часу до нас, може, долетить хоч один торговець і включить наш маршрут до загальної мережі. Але поки що запропонувати для обміну нам практично нічого.

— Думаю, наші агрономи впораються, — м’яко зауважила я, витираючи губи серветкою. — Коли є бажання й мета, обов’язково все вийде.

— Бажання-то є, та земля нова, — хмикнув Трейс, але за його теплішим поглядом було видно, що похвала його страві йому приємна. — Гаразд, раз ти все одно тут і поки не зайнята, допоможеш мені перебрати партію фіолетових груш? Треба відібрати стиглі для закваски, поки вони не перетворилися на оцет.

— Із задоволенням! — щиро відгукнулася я.

Робота на кухні під бурмотіння Трейса про калорійність і баланс амінокислот виявилася напрочуд затишною. Я чистила щільні фіолетові плоди, слухала його байки про те, як Гросс намагався випросити в нього подвійну порцію м’яса, і ловила себе на думці, що ця проста побутова рутина робить мене неймовірно щасливою. Я більше не спостерігач. Я чищу справжні фрукти справжнім ножем для справжніх людей, які ввечері прийдуть сюди вечеряти. Мої пальці слухаються мого мозку, мої очі помічають деталі, а люди довкола просять моєї допомоги. І це було найпростішим щастям.