Розділ 4

Через десять днів мене викликали до адміністративного корпусу — до Теодора Гросса, начальника поселення.

Перші кроки вулицею стали першими митями знайомства з тим, що тут і як влаштовано. Здавалося, я навіть не кліпала, розглядаючи все навколо. Поселення являло собою суміш металопластикових модулів, які привезли космічним кораблем, і нових будівель із місцевого дерева, яке тут називали лекро-сосною. Це була одна з місцевих форм, схрещена із земним насінням і змінена під впливом первинної тераформації.

На всі «можливо придатні для життя» планети Фронтиру спочатку доставляли машини, які старанно змінювали планети під людей. Іноді успішно, перетворюючи планету ще на одну Землю, іноді — ні. А часом частково, створюючи такі нові форми життя — суміші земної та інопланетної природи. І таких варіантів, ясна річ, було найбільше. Саме для них і розробили програму «Форт».

Освоєння космосу не було загальнопланетною земною чи державною програмою. Воно почалося саме як один із багатьох проєктів приватних корпорацій, які вирішили таким чином вкластися в прибуток у майбутньому. Розвідники вгризалися в космос, знаходили нові планети, де можна було поселити людину, і планети йшли з молотка. Щоб хоч якось зменшити проблему надто широкого розселення людей у майбутньому, корпорації домовилися відправляти своїх розвідників приблизно в одному напрямку. Так і з'явився Фронтир — широкий рукав систем, що віддалявся від старої Землі й прокладав собі шлях углиб космосу. За розвідниками йшли автоматизовані кораблі з машинами, готовими створити придатні для людей умови на планетах. І вже після них — кораблі-колоністи. Усе це вимагало часу й величезних вкладень. Політ у космосі все ще не був легкою прогулянкою, і нова ідея «Форту» мала б вирішити проблему доставки поселенців, які могли б одразу почати працювати на прибуток.

Так-так, саме на прибуток.

Хоч ті ж фермери на новій планеті ставали фактичними власниками землі, це було практично те саме, що довічний договір із корпорацією, якій належала ця планета. Із кожного доходу потрібно було сплачувати. Не відразу. Потім. Коли оборот стане помітним, коли планета увійде до загальної системи торговельно-банківських відносин.

Геліос-7 був новим світом для заселення, і тут люди поки що не заглядали в таке далеке майбутнє, живучи новими відкриттями й радіючи новим можливостям.

Будівля адміністрації розташовувалася в металопластиковому модулі, такому самому, як той, де я провела свої перші десять днів. А Теодор Гросс виявився кремезним чоловіком років п'ятдесяти, зі шкірою, запеченою місцевим сонцем, і поглядом людини, яка звикла вирішувати проблеми. 

І я, і Аманда виглядали років на двадцять–двадцять п'ять. Хоча в минулому житті мені було вже тридцять. Тому я якось одразу вирішила, що «надрукованих» створюють молодими, і зовнішність Гросса стала для мене несподіванкою. Хоча, якщо його відразу призначили головним, можливо, відповідність реальному віку була частиною програми? Адже старша людина сприймається іншими як така, що заслуговує на повагу.

Поки я розмірковувала над цим, Гросс побіжно переглянув мій профіль, хмикнув і потер підборіддя.

— Отже, викладачка? Нам би зараз пару кваліфікованих зварювальників або агрономів, Тайро. Дітей для твоїх уроків ми тут наскребемо хіба що за пару-трійку років. А їжу й житло потрібно забезпечувати вже зараз.

— Я готова до будь-якої роботи, — твердо відповіла я, випроставши спину. Вперше в житті я могла сказати це не у Віртуалі, а стоячи перед начальством на власних ногах.

— Чудово. Складних завдань поки що не дам — бачу, ти ще навшпиньки ходиш. Підеш в архівно-обліковий сектор при складському комплексі. Треба систематизувати постачання ресурсів із нижніх горизонтів і вести облік будівельних матеріалів. Заодно звикнеш до місцевого клімату.

Так почалися мої будні на Геліосі-7.

Перший місяць став часом відкриттів. Я дізналася, що місцевий дощ пахне не стисненим газом, брудом і токсичними відходами, а чимось на кшталт пряного чаю. Що земля під ногами — не сірий бетон мегаполіса, а м'який, трохи пружний дерен. Дерен! Який до цього максимум бачила у Віртуалі й навіть не замислювалася, з чого і як він утворюється в природі. Вперше в житті я зірвала з гілки плід — схожий на фіолетову грушу, з терпким, в'язким смаком — і з'їла його просто так, відчуваючи, як сік стікає по підборіддю.

Я пристосовувалася. М'язи міцнішали, хода ставала впевненою. Я навчилася розпізнавати гул наближення мікроземлетрусу — коли земля під ногами починала тихо гудіти й вібрувати за кілька секунд до перших поштовхів.

Я була абсолютно щаслива. Я отримала те, про що мріяла: справжнє життя, справжнє тіло й цілий невіданий світ навколо.