глава 2

11 вересня 2022 року

– Ти, як завжди, приходиш за 5 хвилин до сеансу, Софі. – з усмішккою на обличчі, каже моя помічниця Ліліан.

– Вибач, я трохи проспала. – кажу я, знімаючи легеньку хустку, яку я вкладала вдома біля дзеркала декілька хвилин. – Сьогодні багато клієнтів?

– Так, роботи не мало, багато новеньких.

Я йду до свого невеличкого кабінету та знімаю плащ. Сьогодні дощить. Я не люблю дощ. Не люблю, адже, він дає привід на згадку про нього.

Я намагаюсь викинути ці думки з голови, роблю так кожного разу. Сідаю за свій робочий стіл на якому величезний безлад та вмикаю ноутбук, я намагаюсь прибрати папери та блокноти в одну купу та випадково кидаю на підлогу баночку зі своїми заспокійливими таблетками. Я дивлюсь на них, мабуть, понад хвилини, як раптом з коридору я чую голос Лілі:

– Дорога, я відправила тобі на пошту перелік сьогоднішніх клієнтів.

– Дякую. – відповідаю я не голосно, але так щоб адміністраторка мене почула.

Піднімаю таблетки та кладу їх в шухлядку, відкриваю свою електрону пошту та знаходжу лист від Ліліан. Побачивши перше ім'я в списку, я завмираю. В листі першим стоїть його ім'я.

Крістофер Флоренс, 9:00 - 10:30 ( новенький )

Не здатна поворухнутись, я сиджу заціпенівши в кріслі та читаю це ім'я знову й знову. До кабінету заходить Ліліан та щось мені гарячко розповідає дивлячись в папери. Помітивши мій стан, вона підбігає до мене:

– Софі, що сталось, де твоє заспокійливе!? – вона нервово починає шукати їх на столі, розуміючи, що від мене відповіді не варто чекати.

Не може бути. Це просто супрізвищник. Неможливо.

– Випий! – подаючи склянку води та дві таблетки, не спокійно, тремтячим голосом каже вона.

Лілі знає про ці таблетки. Вона знає що я п'ю їх майже кожного дня, хоча я обіцяла намагатись позбутись залежності. Я слухаю її, випиваю таблетки, відставляю склянку та ховаю обличчя в свої долоні.

– Люба, що сталося? Тобі погано? – з тривогою в голосі каже Ліліан.

Я думаю що не зможу видавити з себе і слова, але стиха промовляю:

– Все добре. – хоча, ми обидві розуміємо, що ні.

Я дивлюсь на годинник. Рівно дев'ята. Вхідні двері клініки відчинились. Цей звук проноситься по всьому моєму тілу та відлунюється ехом ще декілька разів.

– Секунду, я зараз. – відповідає Лілі та швидко виходить з кабінету.

Я не чую їх розмову, таке враження ніби я під водою. Голоси доносяться дуже тихо та глухо. Сама себе не контролюючи я підриваюсь з крісла та йду до прочинених дверей свого кабінету. Я бачу, як біля стійки адміністратора стоїть високий молодий чоловік, років 25-ти, з прямим рудим волоссям, яке неохайно вкладенено на його голові. Я розумію, що це він. Крістофер.

Вони з Ліліан переводять погляд на мене одночасно, я бачу усмішкку на обличчі чоловіка, вона така ж, як і була шість років тому. Я дивлюсь повними очима сліз, які я намагаюсь втримати, тільки на хлопця, хоча бачу з яким нерозумінням на мене дивиться адміністраторка.

– Крісе... – промовляю я настільки тихо, що сама себе майже не почула.

На обличчі чоловіка усмішкка згасла. Але в його очах є щось, що дає мені надію. «зараз він кинеться в обійми до мене.» – читаю я в його очах. Обійме так, як ми мріяли шість років тому.

– Софі, це… цього не може бути. – промовляє Крістофер Флоренс, у якого доброзичлива усмішка на обличчі, змінилась на шок.

Я тихо та повільно йду вперед. Йду до нього. Він також наближається, все так само невпевнено, як і я. Я прискорююсь, по моїх очах течуть сльози, мій ранковий макіяж, через який я ледве не запізнилась, за декілька секунд вже розтікся по всьому обличчю. Хол, по якому ми йдемо один до одного, здається кілометровим. Ми йдемо на зустріч, так, як мріяли декілька років тому. Я проклинаю цей хол, адже враження, що я йду до нього цілу вічність. Але ось, я вже міцно притиснута своїм обличчям, по якому течуть чорні, від туші, сльози, до його охайної, білосніжної футболки.

Я мріяла про ці обійми, здається все життя. Він поруч.