Розділ XI. Тиша, що змінила звук

Їхні дні текли тихо — так, як вони обидва любили.
Тиша між ними ніколи не була порожньою: вона була тепла, м’яка, майже жива.
У ній не треба було ховатися й не треба було поспішати.

Але щось у цій тиші змінилося.

Спершу зовсім непомітно:
ніби в улюбленій мелодії тихо змістили одну ноту — настільки легенько, що лише найуважніший слух вловив би.

Аліна відчула це першою.

Одного вечора вони сиділи на кухні в Марка, пили чай. Ніч була спокійна, вікно трохи прочинене, і крізь нього тягнувся запах дощу.
Вони сиділи поруч, кожен у своїх думках, і зазвичай ця мить була б затишною.

Але тепер тиша ніби мала гострі краї.

Вона ловила себе на тому, що час від часу ковзає очима до нього, шукаючи щось — не реакцію, не емоцію, а підтвердження: ми все ще на одній хвилі?

Він теж ловив себе на цьому.

Марк переминався на стільці, невпевнено торкався чашки, яка й без того була ідеально рівно поставлена.
Йому раптом стало важко зрозуміти, чому ця знайома тиша стала відчуватися… важчою.

І він знав, що вона це відчуває також.

На наступний день було так само.
І ще на наступний.

Тиша тепер не огортала — вона зависала.
Не гріла — а ніби натягала тонку нитку між ними.

І жоден з них не хотів робити вигляд, що цього немає.

У п’ятницю ввечері, коли Аліна повернулася з роботи, Марк стояв у коридорі біля своїх дверей, ніби чекаючи.
Вона відчинила рота, щоб щось сказати — і він теж.
Обидва замовкли водночас.

Цей момент легкого незграбного мовчання чомусь став останньою краплею.

— Марку… — тихо почала вона.

— Нам треба поговорити, — вимовив він одночасно з нею.

Вони обидва зупинилися, видихнули, й ледь помітні усмішки торкнулися їхніх вуст.

— Давай зайдемо до мене, — запропонувала Аліна.

Її квартира була напівтемною, але затишною. На столі горіла невелика лампа, відкидаючи тепле світло.
Вони сіли на підлогу, як робили інколи, — їм так було легше говорити, ніж за столом.

Кілька секунд вони просто сиділи навпроти одне одного.
І тепер тиша була інакшою: не тривожною, не гострою — а чесною.

Першою заговорила Аліна.

— Ти помітив, що… наша тиша стала… не такою?

Марк легенько усміхнувся, опустивши погляд.

— Так. І я думав, це лише в мені.

— Ні, — вона хитнула головою. — Це… між нами.

Він підняв очі, повільно кивнув.
— Мені здається, ми обоє намагаємося зрозуміти, що з нами відбувається.

— І боїмося помилитися у здогадках, — додала вона.

Він усміхнувся трохи сумно, трохи з полегшенням.
— Саме так.

Марк вдихнув глибше.
Він знав: зараз час перестати мовчати.

— Я… думаю про нас. Про те, куди ми рухаємося. — Він говорив повільно, добираючи слова не через страх, а через бажання бути точним. — І, чесно, я хвилююся, що скажу щось не так і зламаю той спокій, який ми так довго будували.

Аліна посміхнулась м’яко, навіть трохи ніжно.
— Але ж мовчання теж може зламати, правда?

Він засміявся тихим, майже винним сміхом.
— Так. Я вже це відчув.

Аліна підсунулася ближче, тільки на кілька сантиметрів.
Наче показуючи: я тут, я не тікаю, ми у цьому разом.

— Мені здається, — сказала вона, — наша тиша стала важкою тому, що ми обоє хочемо сказати більше, ніж говоримо.

Він задумався… і повільно кивнув.

— Можливо. Ми не боїмося один одного. Ми боїмося… розкритися?

— І втратити це, — додала вона.

Їхні погляди зустрілися — твердо, ніжно, чесно.

Марк обережно торкнувся її руки.

— Аліно… між нами щось є. І це не просто тепла тиша і не просто записки на дошці. Це… щось справжнє. І я не хочу втратити це через страх.

Вона стиснула його пальці.
— Я теж. І я не боюся того, що відчуваю поруч із тобою. Я боюся лише не сказати цього вчасно.

Мить.
Одна з тих, що залишаються в пам’яті назавжди.

— То давай… говорити, — сказав він. — Навіть якщо незручно. Навіть якщо трохи страшно.

— Разом, — прошепотіла вона.

— Разом, — повторив він.

І тиша, що висіла між ними, нарешті зрушила, стала знову м’якою, живою та чистою.
Тихою — але теплою.
Тією, яку вони любили.